УГОМОНЮВАТИ

УГОМО́НЮВАТИ (ВГОМО́НЮВАТИ), юю, юєш і УГОМОНЯ́ТИ (ВГОМОНЯ́ТИ), я́ю, я́єш, недок., рідко. УГОМОНИ́ТИ (ВГОМОНИ́ТИ), ню́, ни́ш, док., перех., розм. Те саме, що угамо́вувати 1, 2. [Xимка:] От і гаразд, що ви налучилися, — угомоніть її (Мирний, V, 1955, 250); — Е, стрючки! Замовчіть, а то вас обох угомоню! На деякий час запала мовчанка, яка обіцяла ще більшу сварку (Тют., Вир, 1964, 36); І як було не повірити, як зректися надзвичайного щастя, відіпхнути Олексія, не слухати його речей солодких? Де знайти було їй ту силу, яка вгомонила б її серденько? (Л. Янов., І, 1959, 35); Взяв його [хворого] обидві руки в свої і на диво присутнім по черзі поцілував їх. Потім вгомонив свої нерви й почуття остільки, що міг говорити (Ле, Міжгір’я, 1953, 371); * Образно. Тиха ніч вгомонила все навколо (Ів., Тарас. шляхи, 1954, 207).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 378.