ТУРКИ

ТУ́РКИ, ів, мн. (одн. ту́рок, рка, ч.; турке́ня і рідко турча́нка, и, ж.) — Народ, що становить основне населення Туреччини. Заступила чорна хмара Та білую хмару. Виступили з-за лиману З турками татари (Шевч., II, 1953, 160); — Нам треба туркам і татарам за всі нальоти одсіч дать! (Сос., І, 1957, 360); Капітан сидів урочисто.. Це малий худорлявий турок із голеним обличчям (Ю. Янов., II, 1958, 115); Сидів він зимовником [зимівником] серед дикого степу на Низу, взявши собі за жінку бранку туркеню (П. Куліш, Вибр., 1969, 53); Мигне часом циліндр, новомодний жіночий бриль — і рядом білий халат араба, чорне лице негра і фески, фески, чорні покривала турчанок (Коцюб., III, 1956, 348).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 327.

ту́рки (одн. ч. ту́рок, застаріле — турчи́н, ж. турке́ня = турча́нка, застаріле — турчи́нка) — народ, що становить основне населення Туреччини; у ХІІІ—XVIII ст. турки-огуди, пізніше турки-османи нападали на Київську Русь, згодом — на Україну; у XVII ст. Османська імперія загарбала Поділля і частину Правобережної України; у XVIII ст. від турецького ярма визволилася південна частина України, Поділля, Крим; українське козацтво впродовж тривалого часу боролося проти частих набігів турків; ця боротьба оспівана в народних думах та піснях; як народ іншої віри українцями сприймався чужим, чужокровним, чужовірним, тому й клялися: «Турецький син буду, якщо то неправда». Виступили з-за лиману З турками татари (Т. Шевченко); Нам треба туркам і татарам за всі нальоти одсіч дать! (В. Сосюра); Ходім турка воювать, Свою землю одбирать! (пісня); У туркені на тім боці хата на помості (пісня); Оттаке-то! Тяжко, тату, Із своєї хати до турчина поганого В сусіди прохатись (Т. Шевченко); Ой, не дивись, султане, За море з Ацхуру: Там достав уже й достане Турчин добре в шкуру (П. Гулак-Артемовський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 609.