СУМУВАТИ

СУМУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок. Пройматися почуттям суму, журби; удаватися в тугу, журитися. Так йому обридло все в господі і в полі, як приборканому степовому птаху. Сумує та й сумує козак (П. Куліш, Вибр., 1969, 96); Не сумуй, що врода Опадає з личка (Граб., І, 1959, 336); Не сумуй! Ще нам сонце всміхнеться (Сос., І, 1957, 248); * Образно. В гаї Ставочок чистий висихає, Де ти купалася колись. І гай сумує, похиливсь (Шевч., II, 1963, 10); Серед лісу сумує давня руїна з панських мурів (Вас., III, 1960, 222); * У порівн. В листі сухім Вітер зітха, мов дріада сумує, Із жалем глухим (Л. Укр., І, 1951, 28); // за ким — чим, без кого — чого, розм. по кому — чому. Горювати, тужити за ким-, чим-небудь. Мала [Ліда] для всіх любов.. За тою з моїх сестер буду я сумувати, мамо, доки мого життя… (Коб., II, 1956, 310); — За Україною все сумуєте? — Нема коли особливо сумувати: на оборону працюємо… (Гончар, III, 1959, 180); — Не сумуй же тут без мене, я швидко повернуся (Коцюб., І, 1955, 360); * Образно. Сумують комини без диму,.. Минають місяці, — село Навік замовкло, оніміло І кропивою поросло (Шевч., II, 1963, 171); За вірним серцем побратима І за дівочими очима Сумує пісня на землі (Стельмах, V, 1963, 149); // рідко. Те саме, що нудьгува́ти 1. Весело, розкішно жила генеральша. Не сумували й генеральські дочки (Мирний, І, 1949, 198).

Сумува́ти су́мом — дуже журитися. — Мені було жалко її… було мені страшно… я сумувала сумом об їй… от і виплакала, що одужала втіха моя! (Вовчок, І, 1955, 160).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 841.

Сумувати, му́ю, єш, гл. Печалиться, грустить. Мет. 158. Сумуючи, частенько плакав. Кв. На тім степу скрізь могили стоять та сумують. Шевч. Зроду так гірко не плакала, не сумувала таким тяжким сумом. Г. Барв. 144.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 229.