СТРІХА

СТРІ́ХА, и, ж.

1. Нижній край солом’яної покрівлі, який звисає над стіною. Дощ іде, як відром ілле [ллє], а з стріх біжить, як цівкою (Укр.. присл.., 1963, 235); У блакить з-під стріхи Ластівочка мила Пурхнула — знялась (Граб., І, 1959, 329); У великій хаті Чуплаків було тісно, а чорна стріха нависала на вікна і затуляла денне світло (Чорн., Визвол. земля, 1959, 16); * Образно. Цей високий темно-русявий юнак, з короткою.. шиєю, з шевченківськими очима, глибоко схованими під стріхами густих брів, був відомий своїм товаришам як сором’язлива, стримана, неговірка людина (Загреб., Європа 45, 1959, 4); * У порівн. На виду у діда старечий спокій, а проте — гострий огняний погляд, котрий прикривали, мов стріха, ..одстобурчені брови (Мирний, І, 1954, 165); // Покрівля будівлі (перев. солом’яна). Хати здебільшого були старі, чорні, з чорними ж, порослими мохом стріхами (Коцюб., І, 1955, 308); Ось його хата, біла, з теплою солом’яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом (Довж., І, 1958, 324); Солом’яні стріхи хат тонуть серед білого шумовиння садів (Вол., Сади.., 1950, 3).

2. перен. Приміщення для проживання; житло, оселя. Своя стріха — своя втіха (Укр.. присл.., 1963, 152); Ні розради, ні утіхи, ні весілля, ані свята! Рідної не знаю стріхи і не знаю мами, тата (У. Кравч., Вибр., 1958, 99).

◊ Під ба́тьковою (ба́тьківською) стрі́хою — у рідній хаті, у своїй сім’ї. Чудовий образ принесла вона в душі тоді під батькову стріху, і той образ раз у раз оживає в її уяві, й міниться, і грає барвами (Коцюб., І, 1955, 288); Свій вихід з-під батьківської стріхи.. Гаудентій досі вважає чудом (Фр., II, 1950, 139); Під одніє́ю стрі́хою — в одному приміщенні; Під чужо́ю стрі́хою — у чужій хаті. Дмитрик уперше в житті ночує під чужою стріхою, далеко від матері (Коцюб., І, 1955, 134).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 781.

Стріха, хи, ж.

1) Край соломенной крыши, выступающій за стѣну. І горобець свою стріху має. Ном. Да вже весна красна із стріх вода капле. Мет. 301.

2) Соломенная крыша. Kolb. І. 56. Ум. Стрімка.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 217.

стріха — нижній край солом’яної покрівлі, що звисає над стіною сільської хати, а також сама така покрівля; символізує рідну домівку. Дощ іде, як відром іллє, а з стріх біжить, як цівкою (приказка); Чужу стріху латає, а своя тече (приказка); Да вже весна красна, із стріх вода капле (А. Метлинський);

2) уосібнена назва помешкання, оселі, хати, родинного вогнища. Ігоробець свою стріху має (М. Номис); На мою стріху мече, а на його паде (приказка); Своя стріха — своя втіха (прислів’я); фразеологізми: під ба́тьковою (ба́тьківською) стрі́хою — у рідній хаті, у своїй сім’ї; під одніє́ю стрі́хою — в одному приміщенні, однією родиною; під чужо́ю стрі́хою — у чужій хаті.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 584-585.