СОЛОНЕЦЬ

СОЛОНЕ́ЦЬ, нцю́, ч.

1. Грунт, що утворюється із солончаку в результаті вимивання з верхніх шарів водорозчинних солей. Відрізняють солончаки, що містять солі у верхньому горизонті, та солонці, у яких легкорозчинні солі вимиті в глибші шари, а в колоїдній частині залишився увібраний натрій (Наука.., 10, 1958, 37); Попід глинищем, серед колючих хащів та червонястого бур’яну, що росте на солонці, розчищено невеличку нивку (Л. Укр., III, 1952, 124); Солонці та солончаки без попереднього докорінного поліпшення під плодові насадження непридатні (Сад. і ягідн., 1957, 167).

2. Озеро або джерело з солоною водою.

3. Рослина родини лободових із соковитим стеблом і колоскоподібним суцвіттям; відзначається солевитривалістю. Солонець трав’янистий — це перша рослина при заростанні солончаків (Рослин. Нижн. Придніпр., 1956, 130); Отаман вибрав місце коло одного єрика, де пісок заріс.. червоним солонцем (Н.-Лев., II, 1956, 226).

4. Ділянка грунту із джерелом солоної води.

5. Місце, де кладуть, розсипають сіль для диких тварин. Щоб розвести і закріпити в господарстві козуль, тут створено штучні солонці. Молоту єіль кладуть у спеціальні корита, а сіль-лизунець — у розколину пенька (По заповідних місцях.., 1960, 184).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 450.

Солонець, нця, м.

1) Солончакъ. Яром, яром за товаром, а горами за волами, солонцями за вівцями. Чуб. V. 472. Біжить як на солонець. Очень спѣшитъ. Фр. Пр. 37.

2) Трава, растущая на солончакахъ. Черном.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 167.