СВЯТКУВАТИ

СВЯТКУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок.

1. перех. Відзначать свято (див. свя́то¹ 1, 3, 4). Я святкую собі різдво на чужині та й дні свої довершу на чужині, у вигнанні (Л. Укр., IV, 1954, 132); Тут [на майдані] збиралися, закладаючи підвалини колгоспного ладу, тут святкували Першотравень і Жовтневі дні (Ю. Янов., II, 1954, 180); // Влаштовувати свято на честь або в пам’ять кого-, чого-небудь. Задумали полтавці святкувати роковини смерті нашого славного і незабутнього 1. Котляревського (Мирний, V, 1955, 398); // Відзначати певним чином яку-небудь подію (перев. радісну, приємну). В родині поліцейського надзирателя.. завтра святкують іменини єдиного сина, гімназиста 1-го класу (Коцюб., III, 1956, 416); Він святкував почин свого нового життя, — бо недавно князь Данило дарував йому в Тухольщині величезні полонини (Фр., VI, 1951, 8); Святкували школярі закінчення учбового року (Ів., Вел. очі, 1956, 75); // перен. Радіти, смакуючи свій успіх у чому-небудь. Чим частіше дідок сипав дотепами.., тим більше супився похмурий член комісії, бо він вважав, що дідок веселиться і радіє через те, що святкує розгром його теорії про походження скіфів (Тют., Вир, 1964, 61).

◊ Святкува́ти перемо́гу — тріумфувати. Оборонець надто поспішав святкувати перемогу (Кулик, Записки.., 1958, 211).

2. неперех., розм., заст. Не працювати, нічого не робити. — Вона звикне отак святкувати — та й у будень святкує (Мирний, IV, 1955, 99).

3. неперех., перен. Відчувати задоволення, радість, приємність і т. ін. з приводу якої-небудь події. Міг би [батько] розповісти, як жде свого сокола у відпустку і як святкує нарешті душа його, коли син отак, як зараз, сидить під тополями у чабанському товаристві (Гончар, Тронка, 1963, 14); Коли гітлерівці оголосили жалобу по армії Паулюса, Київ святкував, з’явилися листівки, вбито було коменданта (Ю. Янов., II, 1954, 23).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 104.