СВАТАННЯ

СВА́ТАННЯ, я, с.

1. Дія за знач. сва́тати і сва́татися. — Воно, скажу, не зовсім гаразд, якщо сватання починають самі батьки,— торкнувся рукою до шапки Левко (Стельмах, І, 1962, 58); Була така хвилина, коли Павлина, згадавши своє невеселе з Йосифом сватання, відчула ніби співчуття до Сташки (Вільде, Сестри.., 1958, 337).

2. Одна з частин традиційного весілля, під час якої вирішується питання про шлюб. Маруся ще завидна просила до себе на сватання (Кв.-Осн., II, 1956, 73); Настя привіталась до Мотрі. Вони розбалакались.. А Насті — чи добре у Гната?.. А чи піде вона на сватання до Зіньки Василишиної..? (Коцюб., І, 1955, 58); Традиційне весілля складалося з декількох частин, кожна з яких мала певний зміст і значення,— сватання, заручини, дівич-вечір, гільце, коровай, весілля, перезва (Нар. тв. та етн., 3, 1962, 36).

Запи́ти сва́тання, заст.— випити горілки на знак остаточної згоди на шлюб. — Панну хорунжівну вже просватали за пана сотника конотопського.., вже й рушники подавали і сватання запили (Кв.-Осн., II, 1956, 208).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 66.

Сватання, ня, с. Сватанье. КС. 1883. II. 368. Сватання не братання. Ном. № 9506.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 104.

сва́тання = сва́танки — частина весільного обряду, коли заслані женихом свати разом з батьками нареченої розв’язують питання про шлюб (із старого сва́тьба, звідси сва́дьба, сва́йба); здавна іс­нує звичай при сватанні молодому стояти «в кочергах» (біля печі, де стоїть пічне начиння, або біля две­рей, де «віники»), а молодій «піч колупати», — отже, питати поради у домашнього вогнища, бога; діє­слова: сва́тати — за дорученням того, хто хоче одружитися, або йо­го рідних, просити згоди на шлюб в обраної особи та її батьків; сва́­татися — звертатися до батьків дівчини, звичайно через старостів або взагалі через посередників, прохаючи дати згоду на одруження з їхньою дочкою; обряд сватання мав чіткий сценарій: залишивши жениха в сінях, свати входять до хати, вітаються, старший сват вий­має хліб, цілує його, передає бать­кові дівчини, той теж цілує його й кладе на стіл; сватів просять сіда­ти, ті починають здалеку, вдаючи з себе стрільців-мисливців, що були вполювали куницю, а та втекла відних і заховалась десь у господі: «Чи не бачили її часом?»; батьки, які згодні віддати доньку, відповіда­ють: «Ні, не бачили, а, може, де й є, пошукайте»; якщо не хочуть від­давати, то відповідають рішуче: «Ні, такої в нас не було, шукайте по сусідах»; взагалі батьки мають трохи повагатися, якщо й хочуть віддати: «Та вона в нас ще молода! Хліба не переїла. Ми ще й не го­тові: і скрині нема, й кожуха не­ма»; старости (свати) кличуть під­могу — жениха з дружком, які тяг­нуть до хати й дівчину; далі розпочинається дійство подава́ння рушникі́в (див. рушни́к 2) і пиття могоричу́ (див.) («Дай, Боже, тим щастя, за кого могорич п’ємо, щоб діти мали, щоб женити діждали і заміж віддавали!»; коли ж сватання не приймається, сватам віддають принесений хліб, а раніше ще й додавали гарбуза; сватання відбу­валося звичайно в неділю, вівто­рок, четвер та суботу і обов’язково в М’ясоїд (з Водохрещ до Масниці або з Хоминої неділі до Трійці), а також з розговин до заговин. Сва­тання не братання (М. Номис). Горе моє чубатоє: ніхто мене не сватає (приказка); Дурний сватає, а розумний заміж бере (приказка); Не одні старости заходили і до старого Дрота сватати Марусю (Г. Квітка-Основ’яненко); Багато сватається, та одному дістається (приказка); — А що, дядьку, — пи­тає царевич, — де твої дочки? Я приїхав до тебе свататись (казка); у сполученні: запи́ти сва́тання — випити горілки на знак остаточної згоди на шлюб.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 524.