РОЗУЧУВАТИСЯ

РОЗУ́ЧУВАТИСЯ, уюся, уєшся, недок., РОЗУЧИ́ТИСЯ, учу́ся, у́чишся, док.

1. Втрачати набуті навики, уміння що-небудь робити. — Хто ж це, діду, ниньки розучується жати? — Та хоча б і я,— зажурився старий..— Уже серп став мені заважким, випадає з руки (Стельмах, Щедрий вечір, 1967, 72); — Мої маршали розучилися воювати: я їм багато дав, а вони цього не цінують (Кочура, Зол. грамота, 1960, 131); — А ти що ж? Не хочеш за ціп братися? Розучився за ці роки? — напустився старий [на сина] (Коцюба, Нові береги, 1959, 232).

2. тільки недок. Пас. до розу́чувати. — Не здивуйте, якщо мої доводи на сей раз не будуть дуже дотепні, бо варварські гуки фортеп’яно і гостре сопрано, що доноситься з гостиної (розучується Ваш Дует!), мішають мені думки і псують настрій (Л. Укр., III, 1952, 583).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 847.