РОЗКОЧУВАТИСЯ

РОЗКО́ЧУВАТИСЯ, ується, недок., РОЗКОТИ́ТИСЯ, ко́титься, док.

1. Розгортатися, розпластуватися (про що-небудь згорнене трубочкою, рулоном). * Образно. Килим сувоєм розкочується по узгір’ях, по долині, а на ньому в сонячному світлі вимальовуються далекі верховини (Чорн., Визвол. земля, 1950, 38).

2. Котитися з одного місця в різні боки, одне за одним. Під копитами в коней, замість тріскучої стерні, вже репається червоне кавуняччя, розлітається, розкочується між збитим у клубки огудинням (Гончар, II, 1959, 123); Брязнуло до землі намисто й розкотилось по куточках (Коцюб., І, 1955, 30); Посеред сіней перекинутий кадібок з грушками; вони розкотилися по долівці (Тют., Вир, 1964, 428); // Безладно розсипатися, розділяючись на пасма (про волосся). Тимко кладе біля себе на лаві картуз, трусить кучерями, а вони, — блискучі, смоляні, шовкові, — так і розкочуються по голові пружними кільцями (Тют., Вир, 1964, 96); Чорне блискуче волосся.. розкотилося по її плечах, по виду (Мирний, III, 1954, 148); // Розходитися, розбігатися в різні боки. Зарядив дощ.. Спершу вівці наче зраділи — розкотилися по толоці (Мирний, І, 1949, 157); Жовті курчата розкотились по грядках, мов горох (Коцюб., II, 1955, 14); *Образно. — Мені є теперечки про що думати й гадать. Думки мої розкочуються, неначе розсипаний з решета горох (Н.-Лев., І, 1956, 586); Якби не Плачинда, вона кинулась би за ним, щось промовила б йому.. Тільки що б вона сказала? Навіть зараз розкочуються непромовлені слова (Стельмах, І, 1962, 402); // Роз’їжджатися в різних напрямках (про засоби транспорту). Далеко внизу, на заквітчаній вогнями станції, гриміли поїзди. Вони розкочувалися у всі кінці (Загреб., Снека, 1961, 223); Фургони рушили з місця і розкотились од куреня на всі боки (Н.-Лев., II, 1956, 33); // перен. Пориваючи дружні або сімейні зв’язки, починати жити в різних місцях. Не стало ватажка, товариство немов розкотилось по світу (Мирний, І, 1949, 217); Сини його розкотилися по всьому Подолі, але теж росли коло заліза й вогню (Кучер, Трудна любов, 1960, 228); // перен., розм. Користуючись попитом, ставати власністю кількох, багатьох. Від видавця я запрохав всього-на-всього 25 примірників. А коли то було?.. Розкотилися всі по добрих знайомих (Мирний, V, 1955, 379).

3. Під час їзди хилитися з боку на бік на слизьких, нерівних місцях. Скриплячи полоззями і широко розкочуючись на крутих поворотах, мчали сани з різьбленими спинками й строкатими килимами (Тулуб, Людолови, І, 1957, 345).

4. перен. Лунко, розкотисто звучати. Дзвінко та весело розкочується по всій луці дитячий гамір, сміх (Гр., І, 1963, 435); Дружне, дедалі наростаюче «ура!» вже розкочувалось за річкою, за шелюгами (Гончар, II, 1959, 251); Галя зареготалась болісно; божевільний сміх її розкотився на всю хату (Мирний, І, 1949, 343); Рвонув гудок паровоза, весело розкотився німими полями, віддався луною десь ген-ген удалечині (Крот., Сини… 1948, 40); // безос. — Нема-а! Нема-а! — весело стоголосо розкотилось у відповідь (Гончар, II, 1959, 44); // Передаватися на далеку відстань (про луну). Вдарив в липу грім тріскучий — Липа розкришилась, І луна кругом по лісі Дико розкотилась… (Рудан., Тв., 1959, 47).

5. перен. Поширюватися, ставати відомим багатьом. Щороку почали розкочуватися чутки про небесні знаки, по яких вгадували, що скоро настане кінець світу (Стельмах, І, 1962, 256); Про наші місця розкотилася слава. Спитай і почуєш у відповідь скрізь, Що кращого міста нема, як Полтава, Де я народився і змалечку ріс (Перв., II, 1958, 335).

6. перен., розм. Витрачатися швидко, у великій кількості, марно (про гроші, майно і т. ін.). Де їх [гроші] тільки брати, коли вони, кругленькі, так і розкочуються тобі, неначе в них живі душі (Стельмах, І, 1962, 568); — Якби, люди по правді жили, чи терпіла б я, зоставшись сиротою, те горе та нужду, що прийшлось витерпіти? Чи розкотилось би добро сирітське? (Мирний, І, 1949, 277).

7. рідко. Розливаючись, виходити з берегів (про річку). Ріка розкочувалась щовесни (Рильський, II, 1960,86).

8. тільки недок. Пас. до розко́чувати.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 710.