РИТОРИЧНИЙ

РИТОРИ́ЧНИЙ, а, е. Стос. до риторики. Часом у спокійну епічну мову літопису вриваються елементи риторичного стилю — окличні або питальні речення (Курс. іст. укр. літ. мови, І, 1958, 32); Пригадуючи, як часто слово «риторика» ми вживаємо у негативному значенні, доведеться визнати свою провину, бо без мистецтва риторичного немає і мистецтва поетичного; в цьому плані риторика — неодмінна частина поетики (Криж., М. Рильський, 1960, 181); Воронцов не вдається до гучної, риторичної фрази (Мовозн., VI, 1948, 20); // Написаний за правилами риторики (у 1 знач.). Автори риторичних церковних і шкільних проповідей прагнули наблизити свої твори до того літературного стилю, що оформився в Європі, зокрема в Польщі, в XVI-XVII ст., в епоху феодально-католицької реакції (Іст. укр. літ., І, 1954, 88).

Ритори́чне запере́чення — одна з фігур поетичної мови, що полягає у використанні заперечення як засобу наголошення уваги на чому-небудь. Поет [П. Грабовський] допомагає читачеві — своєму сучаснику — глибше розглядіти життя. Для цього він користується властивим народній пісні засобом паралелізмів, повторів і риторичних заперечень (Укр. літ., 9, 1957, 175); Ритори́чне пита́ння (запита́ння) — одна із стилістичних фігур поетичної мови, яка полягає у використанні запитання, що містить у собі ствердну відповідь. Вживаючи прийом риторичних запитань, поет [М. Рильський] звертається до читача: «Хіба до Разіна Степана Не йшли вкраїнські бідарі?..» (Іст. укр. літ., II, 1956 389); Ритори́чні фігу́ри — засіб підсилення емоційної впливовості художньої та ораторської мови, побудований на застосуванні синтаксичних конструкцій, відмінних від порядку слів, узвичаєного даною мовою. Щоб надати більшої пишномовності своїм творам, панегіристи вживали вишукані риторичні фігури і нерідко зловживали античною міфологією та ремінісценціями з греко-римської історії і літератури (Рад. літ-во, 5, 1962, 87).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 544.