ПРОМОВЛЯТИ

ПРОМОВЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ПРОМО́ВИТИ, влю, виш; мн. промо́влять; док.

1. перех. і без додатка, рідко неперех. Говорити, проказувати що-небудь уголос, часом звертаючись до когось; усно висловлювати думки. І заплакала Ярина, Як тая дитина. І крізь сльози промовляла: — Покине! покине! (Шевч., II, 1963, 334); Врешті Ахмет поплескав його ласкаво по плечах, щось бадьоро промовляючи, забрав посуд і пішов геть (Досв., Гюлле, 1961, 36); Чую я, як він із сумом промовляє твоє оплакане ім’я… (Гонч., Вибр., 1959, 67); Василько подав їй свою чашку, промовивши тихо і несміливо якесь поздоровлення. Вона прийняла, подякувала і усміхнулась (Л. Укр., III, 1952, 485); Коли підпливали до острова, на воді неждано заспівали лебеді. — Лебедина пісня, — задумано промовив Нагорний (Стельмах, І, 1962, 458); // до кого — чого. Адресувати кому-, чому-небудь свої слова, звертатися до когось, чогось із якимись словами. Поки я такії речі Промовляв до того снігу, Стрілив хтось, і з високості Впав додолу темний шуляк (Л. Укр., IV, 1954, 166); — Постій, Буланий! — промовив він до коня (Мирний, І, 1954, 267); Іван ніжно погладив голуба і промовив до нього: — Не заблудиш, Сивко? Знайдеш? (Збан., Крил. гонець, 1953, 7); // тільки недок. Взагалі говорити (у 1 знач.). Як він томливо німував, Як пломенисто промовляв (Пушкін, Є. Онєгін, перекл. Рильського, 1949, 15); Телефон загудів після півночі. Женя почула голос Друзя.. Промовляв він, мовби нотацію читав (Шовк., Людина.., 1962, 91); * Образно. Научіть мене вишивки, мамо. І навчіть мене, матінко, так — Щоб з мережки живими словами Промовляли волошки і мак (Мас., Життя.., 1960, 61); // тільки недок. Розповідати про що-небудь. — Браття, — говорив далі [бесідник], — я не вмію красно промовляти, але вповім вам таку ніби казку (Март., Тв., 1954, 183); // перен. Викликати які-небудь думки, почуття. Ми — із мармуру, ми й з деревини, Тільки ж кожен удар промовля, Що усе на землі — для людини, Бо людина сама — це земля (Рильський, І, 1960, 316); Каховка! Як багато промовляє це слово серцю радянського патріота (Рад. Укр., 22.IX 1950, 1); Але злото те нічого Не промовило мені! Ну, так знаю я й без того, Що кипіло ти в огні (Щог., Поезії, 1958, 183); — Ваш колишній учень, Остап Житній. Пам’ятаєте? Несподівані відвідини й полковницькі погони на Остапових плечах, здавалось, промовили Докії Сергіївні більше, ніж назване прізвище (Підс., Віч-на-віч, 1962, 41); // тільки недок., у сполуч. із сл. до серця, перен. Впливати певним чином на розум, почуття, уяву тощо (про чиїсь твори, слова, думки і т. ін.). Кожне тобі словечко в їй Зінько тямив, розумів і почував, бо воно йому якось до душі, до серця промовляло. Звалася та книга «Кобзар Тараса Шевченка» (Гр., II, 1963, 327); Мова — зброя письменника. Мовою промовляє літературний твір до серця і розуму читача (Смолич, Перша книга, 1951, 76); Олександр Ферапонтович Саєнко — художник, твори якого промовляють до серця кожного, хто любить і розуміє красу (Мист., 4, 1962, 39); // тільки недок., перен. Бути доказом, свідченням чого-небудь, указувати на щось. На користь прогресивності Костомарова промовляє й те, що майже всі його численні монографії й дослідження публікувалися не в імператорській Академії наук (Нар. тв. та етн., 3, 1967, 33); // перен. Звучати, викликаючи певні емоції (про музику, пісню і т. ін.). На Дунаї сонце гріє, Вітер подихає, — До струни струна на кобзі Дзвонить — промовляє (П. Куліш, Вибр., 1969, 361); Вирвавшись з людських надр, раптом встає й промовля Гімн непокірних надій — «Інтернаціонал» (Бажан, Італ. зустрічі, 1961, 46); // перен. Виражати якісь почуття, думки і т. ін. Ну як їй скажеш про своє кохання? Він не говорив — за нього промовляли очі (Чаб., Балкан. весна, 1960, 330); // перен. Підказувати, провіщати що-небудь. Знов озивалась «дворянська кров» [Аркадія Петровича], говорив розум, промовляло сумління, по-своєму кожне, а під всім тим тліла гостра цікавість, що буде і як воно буде (Коцюб., І, 1955, 398).

Не промовля́ти (не промо́вити) і сло́ва (слове́чка) — уперто мовчати. Карпо наздогнав її і пішов з нею поруч, але довго не промовляв і слова (Н.-Лев., II, 1956, 277); Чом не сядеш, не говориш, Ні словечка не промовиш?

(Чуб., V, 1874, 158); Промовля́ти (промо́вити) до се́бе (в думка́х) — висловлювати свої думки. «Боже мій, скільки дурної сили в чоловіка!» — похитуючи головою, промовив до себе Тимко, беручись і собі за косу і займаючи свою ручку (Тют., Вир, 1964, 249); «І все одно стерво — пан», — вперто в думках промовив Левко (Стельмах, I, 1962, 445).

2. перех. і без додатка. Виголошувати промову, тост і т. ін.; звертатися до кого-небудь з промовою, поздоровленням тощо; доводити щось до загального відома. На ганок вихожає [виходжає] І до громади промовляє Петрусь (Шевч., II, 1953, 225); Вже виступили Золотоноша, Миргород, Гадяч, Лубни.. Зараз з трибуни саме промовляв.. представник полтавського гарнізону (Гончар, II, 1959, 187); Декотрі сенатори промовили поздоровні промови латинською мовою (Н.-Лев., VII, 1966, 34); — За Січ! — промовив Тарас, високо піднісши над головою свій келех. — За Січ! — озвалися густо в передніх рядах (Довж., І, 1958, 257); // від кого — чого. Виступати від чийого-небудь імені. [Микита:] А хто ж бо дав вам право Від Новгорода всього промовлять? (Коч., П’єси, 1951, 52).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 235.

Промовляти, ляю, єш, сов. в. промовити, влю, виш, гл. Говорить, проговорить, сказать. Ой дівчинонька стиха промовляє, мене молодого як по серденьку крає. Лукаш. 128. Струна струні промовляє: нема краю тихому Дунаю. Чуб. V. 343. Стиха словами промовляє. ЗОЮР. І. 208. Дрібні сльози роню, слова не промовлю. Мет. Ой вийди, вийди, як виходила, промов словечко, як говорила. Чуб. V.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 3. — С. 473.