ПОСМІЯТИСЯ

ПОСМІЯ́ТИСЯ, ію́ся, іє́шся, док.

1. з кого — чого, рідко над ким — чим. Поглузувати з кого-, чого-небудь. — Василечку, голубчику, соколику мій! Не випитуй же в мене, чи люблю я тебе; я сього тобі зроду не скажу, щоб ти не посміявся надо мною… (Кв.-Осн., II, 1956, 46); Синявін може не прийняти Саїда, може посміятися з нього, як посміявся з Лодиженка (Ле, Міжгір’я, 1953, 56); Марія крізь задуму відчуває, що діти ладні посміятися з її щоденної турботи, і тільки порухом брів одганяє від себе їхню насмішку (Стельмах, І, 1962, 305); // Учинити наругу над ким-небудь. — Та й дивно мені, що ти довірилася йому. Ти спитай, кого він з вашого брата у люди не пустив, з кого не посміявся тільки? (Мирний, І, 1954, 86).

2. перев. без додатка. Сміятися якийсь час. Він був парубок веселий: йому б у карти погуляти, з дівчатами поспівати, насіння полузати, погойдатись на гойдалці, посміятись (Григ., Вибр., 1959, 149); Тільки єдиний притулок має Люба — родину Морозенків. І не рідня вони їй, а живуть, мов рідні. Є з ким пожуритися над своєю долею, є з ким посміятись і пісню заспівати (Стельмах, І, 1962, 344); * Образно. Проминули часи суму, непевності, можна й голоті посміятися (Ірчан, II, 1958, 403); // Сміятися доволі, досхочу; попосміятися. Забрали [діди] свої коні з чурами да й рушили до Низу. А Іванцеві того було й треба. Посміявшись доволі з своїми розбишаками, каже: — Ну, тепер, братчики, нам своя воля (П. Куліш, Вибр., 1969, 182).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 348.

Посміятися, сміюся, єшся, гл. Посмѣяться. Ти думаєш, дурню, що підеш вінчаться, а я з тебе, дурню, аби посміяться. Чуб. V. 176.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 3. — С. 365.