ПОЖИВАТИ

ПОЖИВА́ТИ¹, а́ю, а́єш, недок., розм. Проводити життя, жити, існувати. [Виборний:] Помагай-бі, Наталко! Як ся маєш, як поживаєш? (Котл., II, 1953, 19); Швець там [у хатині] поживає (Граб., І, 1959, 211); — Як там поживає ваша дружина, товаришу гвардії майор? — запитав Хома (Гончар, III, 1959, 427).

Жи́ти-пожива́ти; Жи́ти та пожива́ти, фольк. — жити якийсь певний, звичайно тривалий час. Жив-поживав козак заможний Клим (Гл., Вибр., 1951, 100); Колгоспи собі росли, розвивалися, багатіли, а колгоспні люди жили собі та поживали (Вишня, День.., 1950, 112).

ПОЖИВА́ТИ², а́ю, а́єш, недок., ПОЖИ́ТИ, иву́, иве́ш, док., перех., розм.

1. Уживати для їжі, пиття; їсти, пити. Поживай, Хведьку, то хрін, то редьку (більш нічого) (Номис, 1864, № 12003); [Іван:] Слухайте, дядьку, хочете ви спокійно дожити віку, ..ловити рибку в ставку, поживати варенички?.. (Сам., II, 1958, 149); // наказ. сп. пожива́й (пожива́йте), пожи́й (пожи́йте). Уживається як запрошення покуштувати що-небудь, поїсти, попити; у знач. «пригощайся», «пригощайтеся» . — Прошу, частуйтеся! Сестро, кумо! Семене, Гнате! Сідайте, прошу вас, та пожийте, — припрошувала Мотря (Коцюб., І, 1955, 44).

2. Використовувати що-небудь для своїх потреб, витрачати щось на свої потреби; користуватися чим-небудь. На світі так скупий живе: І сам не пожива — і людям не дає (Бор., Тв., 1957, 169); А сонечко наче сміється та гонить: — Скоренько! боржій! мерщій! Поспішайся, поживай світа! (Вовчок, VI, 1956, 312); Чи є що краще, лучче в світі, Як укупі жити, Братам добрим добро певне Пожить, не ділити? (Шевч., І, 1951, 345); Так промисловець і пожив Антонів та Карпів заробіток (Чорн., Визвол. земля, 1950, 41).

$ Пожи́ти сме́рті, діал. — умерти. Нащо вони [Остап і Соломія] стільки терпіли, стільки набідувались на Бессарабії, мало не пожили смерті у плавнях? (Коцюб., І, 1955, 382); З невидної дзвіниці забамкали нараз дзвони, мов знали, що хтось у селі пожив смерти [смерті] (Фр., IV, 1950, 389).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 774.

Поживати, ва́ю, єш, сов. в. пожити, живу, веш, гл.

1) Жить, поживать, пожить. Та буду без отця й без матері поживати. Чуб. V. 646. Я ще хочу на світі пожити. Мет. 95.

2) Ѣсть, съѣсть. Стали ми хліба-соли поживати. АД. І. 181. Дай, Боже, пожити з жінкою і з дітками на тарілочці. Мнж. 80.

3) Потреблять, потребить, пользовать, воспользоваться. Скупий складає, а щедрий поживає. Ном. № 4669. Поживе добро чесно. Шевч. Краще… чесно заробляти й поживати. Мир. ХРВ. 349. Узяв моє власне та і не віддає, — Бог із ним — хай собі пожива. Новомоск. у. Як умру, дак худобу поживе чорт знає хто. Борз. у.

4) Пожити смерти. Умереть. Таки ж бо я Рузю люблю, хоч смерти пожию. Чуб. V. 143. З його рук пожила смерти. Св. Л. 323.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 3. — С. 250.