ПОВЕЗТИ

ПОВЕЗТИ́, зу́, зе́ш, док.

1. перех. Почати везти, пересувати, переміщувати якимсь транспортом кого-, що-небудь з одного місця на інше. Усіх [рідних] одірвали від Кармеля, укинули його у візок і повезли шляхом (Вовчок, І, 1955, 362); — Тпру! Дай, Гаврилку, я повезу! — Дмитрик скочив з санчат і взявся за мотузок (Коцюб., І, 1955, 133); — Ручуся — повезе [трактор], сто тонн потягне вантажу, чи двадцять корпусів, чи п’ять сівалок (Гонч., Вибр., 1959, 308).

2. перех. Везучи, відправити або доставити кого-, що-небудь кудись, до когось. Мати постановила, як тільки Настуся підросте, повезти її в Париж і там викінчити курс її науки (Н.-Лев., IV, 1956, 227); — Запряжи, — каже [сотник], — добродію, пару коней.. да повези наших прачок до Трубайла (П. Куліш, Вибр., 1969, 248); Командуючого поклали на сани, обмостили ногу і в супроводі ад’ютанта, охорони і лікаря повезли на командний пункт армії (Тют., Вир, 1964, 502); Вони набрали у фляги мінеральної води, щоб повезти своєму комбатові (Гончар, III, 1959, 91); // Поїхати разом з ким-небудь кудись. Як та билина засихала [титарівна], А батько, мати турбувались, На прощу в Київ повезли (Шевч., II, 1963, 100); Того ж таки дня запріг він буланого в санчата й повіз жінку кататися (Коцюб., І, 1955, 303); — Колись в ручку поцілуєте, як я в синій чумарчині вас на тарантасі повезу (Тют., Вир, 1964, 430).

3. кому, неперех., безос. Пощастити, пофортунити. Хата гула.., кожному хотілося розповісти, що з ним трапилося, як він мудро та хитро виплутався, чим йому повезло (Хотк., II, 1966, 415); Пішов [я] до нього [диспетчера], все розпитав і дізнався, що нам знову повезло, через хвилин п’ятнадцять ітиме збірний поїзд на Куберле (С. Ол., З книги.., 1968, 110).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 637.

Повезти, зу́, зе́ш, гл. Повезти. Уже була вмерла, повезли ховати. Чуб. V. 12.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 3. — С. 209.