НАМОВЛЯТИ

НАМОВЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., НАМО́ВИТИ, влю, виш; мн. намо́влять; док.1. перех., з інфін. Переконувати кого-небудь у чомусь, умовляти кого-небудь робити щось. З тим вернулись вірні слуги До Бертольда і сказали: — Так, і так, поет відмовив. Ми даремне намовляли [його]… (Л. Укр., І, 1951, 384); Гринько проводжав Варвару і безперестанку намовляв її, аби ішла за нього заміж (Март., Тв., 1954, 316); Мелашці не давали й слова мовити, не встигла скінчити Христя, як почав намовляти вдову Петро Рудик (Кос., Новели, 1962, 147); Жалкую, що не намовив тебе їхати зо мною (Коцюб., III, 1956, 268); // кого до чого. Схиляти до чого-небудь. [Гільзе:] То се ти чоловіка свого до гріха та до нечесті намовляєш?! (Л. Укр., IV, 1954, 251); — Так, він намовляє його до всього злого! — відповів Івоніка зажурено (Коб., II, 1956, 39); — Не слід мені було кидати тебе.. Слід було.. знайти щось спільне у нашому житті, намовити до чогось гарного (Д. Бедзик. Серце.., 1961, 57); // Підмовляти кого-небудь робити щось. Отець Мефодій намовляв шкільного сторожа підслухувати, про що вчитель розповідає школярам (Донч., V, 1957, 225); — І чого старий Богуславський збирається виїжджати кудись аж в Америку, та ще дядька і тітку намовляє з собою! (Дім., Ідол, 1961, 66); Микола замість панського лану вийшов на своє поле; він стрівся з людьми і тих намовив жати своє жито (Н.-Лев., II, 1956, 185); Вінцусиха, як в’юн, так і крутилася біля Марії, щоб вивідати, де ми лісу на хату взяли, може, з цікавості, а може, й Худик намовив… (Мур., Бук. повість, 1959, 40).

◊ [Не] дава́тися (да́тися) намо́вити — [не] піддаватися вмовлянню. Хотів батько сина оженити, але сей ніяк не дається намовити (Україна.., І, 1960, 291); Каже жінка Юркові, аби вбрав чисту сорочку, Юрко дався намовити (Март., Тв., 1954, 108).

2. неперех., на кого і без додатка. Наговорювати чогось, зводити наклеп на кого-, що-небудь. Тракторист Сень бачить нікчемні витівки недругів, що із заздрості намовляють на Марка (Горд., Дівчина.., 1954, 32); — Не намовляй, тату, — заперечила дівчина, — адже ти сам вибирав яблука й печиво (Ткач., Жди.., 1959, 17).

3. перех., що на кого — що, розм. Нашіптуючи заклинання, накликати на когось що-небудь. Ой, я не з тим прийшла сюда. Щоб намовлять з води на парубка невзгоду [лихо]! (Г.-Арт., Байки.., 1958, 77).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 130.

Намовля́ти, ля́ю, єш, сов. в. намо́вити, влю, виш, гл.

1) Уговаривать, уговорить, убѣждать, убѣдить, склонять, склонить. Намовили її, щоб випросила собі Одарку. МВ. І. 74. П’є в корчмі, гуляє, дівча намовляє: «Ходи, дівча, з нами, з нами двораками». КС. 1883. IV. 906.

2) Наговаривать, наговорить, клеветать, наклеветать.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 504.