НАЛУЧАТИ

НАЛУЧА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., НАЛУ́ЧИТИ, чу, чиш, док., розм.

1. перех. і без додатка. Спрямовувати зброю в ціль; націлювати. Як налучив, Так.. забив голуба з голубкою (Пісні та романси… І, 1956, 199).

2. неперех., у що, на що. Опинятися де-небудь, попадати кудись. Пам’ятаєш мудру раду — Не пускатись в згубний мир? Ти ж подався без огляду І налучив просто в вир (Граб., І, 1959, 337); От там, край очерету, яма, коли б на неї не налучить (Мирний, І, 1954, 310); Не налучу ніяк ниткою у вушко (Сл. Гр.).

3. перех., рідко. Зустрічати кого-, що-небудь. Цибулину десь налучив Гнучкий Хміль зелений; — Ой, здорова, будь, смердюча! — Здоров був, шалений! (Манж., Тв., 1955, 261).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 122.

Налуча́ти, ча́ю, єш, сов. в. налу́чити, чу, чиш, гл. Нацѣливать, нацѣлить, прицѣливаться, прицѣлиться, направлять, направить. Не налучу ніяк ниткою у вушко. Конст. у.

2) Попадать, попасть на что. Налучила (царівна) на скелю, проломила корабель. Александров. у. Слов. Д. Эварн.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 500.