НАДИТИ

НА́ДИТИ, джу, диш; наказ. сп. надь; недок., перех.

1. Приваблювати до себе, манити. Все, що бачив, надило його, але й пересичувало по короткім часі (Фр., III, 1950, 145); — Живеш тут, а надить тебе нетутешнє, краї далекі і як люди далекі живуть. (Гончар, Тронка, 1963, 60).

На́дити зір (о́чі) — приваблювати очі. Цвіла у серці квітка й надив очі знайомий, погляд (Коцюб., II, 1955,189).

2. Ловити рибу, приманюючи на що-небудь. Не надь, Рибалко молоденький. На зрадний гак ні щуки, ні лина!.. (Г.-Арт., Байки.., 1958, 77); Пробивши луночку між льодових полявин. На блешню надимо було ми окунів (Рильський, Поеми, 1957, 255).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 67.

На́дити, джу, диш, гл.

1) Привлекать, приманивать. Те наде, що ваде. Ном. № 2693. (Річки) надили дівчат у чисту воду. К. МХ. 31. То вже надить стара дівка молодих парубків до залицяння. Г. Барв. 250. Там здобиччу ти надив козака. К. ПС. 65. Старосвітські співаки, надючи гарним словом ухо людське, на добро, на милосерде наставляли. Г. Барв. 452.

2) Ловить удочкой рыбу. Не надь, рибалко молоденький, на зрадний гак ні щуки, ні лина. Гул.-Арт. (О. 1861. III. 109).

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 482.