МАНА

МАНА́, и, ж.

1. Уявний образ кого-, чого-небудь, що ввижається комусь; привид, примара. [Стеха:] Ні, це не Андрій, це мана!.. (Кроп., І, 1958, 486); [Панса (до Прісцілли):] Доню!.. Я піду в порожній дім ваш, сяду безпорадний при згаслому багатті, буду лити старечі сльози, поки очі згаснуть… стурбую ваші мани, хай прилинуть потішити мене… (Л. Укр., II, 1951, 464); Коли мана ближчає, можна помітити, що вона в трусах і майці (Ю. Янов., II, 1954, 201); * У порівн. Проженуть з одного місця, — Зникне Чіп, як та мана… (Воскр., Цілком.., 1947, 63); // перен. Щось несправжнє; ілюзія, омана. Що мені без тебе щастя? Звук порожній і мана! (Фр., XI, 1952, 13).

2. розм. За уявленнями забобонних людей — те, що навіяне "злим духом". Їй-богу моєму, забулася, що й зарікалася не пити, неначе вона [кума] ману навела на мене (Н.-Лев., III, 1956, 253); — Прожени мою турботу: дай хоч зілля-привороту, хоч нашли якусь ману на Оксану навісну! (Забіла, У.. світ, 1960, 131); // перен. Щось незрозуміле, незбагненне. Іноді Шовкунові здавалося, що кінь іде не вперед, а задкує. "Що за мана?" — стріпує Шовкун головою, щоб розігнати сон (Гончар, III, 1959, 77).

◊ Пуска́ти (пусти́ти, напуска́ти, напусти́ти і т, ін.) ману́ [в ві́чі] на кого і без додатка — уводити кого-небудь в оману, обдурювати, морочити голову комусь. — Еней пустив на нас ману (Котл., І, 1952, 71); — От нехай лиш побачу, що він тут ману пускав та книжки людям читав, — зараз руки назад та й до врядника (Коцюб., II, 1955, 12); Як же лучалося йому вийти на вулицю або піти куди на вечорниці, він зараз пускав їм [парубкам] ману в вічі (Мирний, І, 1949, 175).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 616.

Мана́, ни, ж. Призракъ, обольщеніе, иллюзія. Се не мана — перед очами твоїми, матінка твоя. Греб. 342. Ману пускати, напускати. Морочить, дурачить, отводить глаза. Еней пустив на нас ману. Котл. Ен. І. 16. Пускають між народ ману. Греб. 328. Хвалиться: хазяйка добра людина, а про те — Бог його знає! Може таку ману пуска. Мир. Пов. II. 89.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 403.

мана́ — у дохристиянських віру­ваннях — персоніфікована нечис­та сила (також з великої літери), яка може напасти на людину, вво­дячи її в оману, ходить по людях і робить їм прикрощі (звідси пуска­ти (запускати) ману — дурити, об­дурювати, обманювати); П. Куліш у «Чорній раді» пише: «Запорожці запускають ману на чоловіка. їм украсти, що задумав, — то мов із гамана тютюну достать» (пop. у мові: мани́ти, підма́нювати, обма́­нювати, прима́нювати, зама́нюва­ти, ома́на тощо); у сполученні: ма­ни́ти [до себе] очі — приваблювати своїм виглядом, красою, свіжістю.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 352.