ЛУПИТИ

ЛУПИ́ТИ, луплю́, лу́пиш; мн. лу́плять; недок., перех., розм.

1. Обчищати від шкаралупи, шкурки, лузги тощо. Обі [мати з дочкою] сиділи на призьбі й лупили кукурудзу (Коб., II, 1956, 13); — Чому твоя жінка продерла шкіру на карасі? — спитав В’юн. — Їй жаби лупити, не риби (Оп., Іду.., 1958, 92); // Здирати (шкуру, шкурку, лузгу тощо). — Дай тобі боже, щоб з тебе так ті ангели з ріжками по смерті шкуру лупили, як ми тепер оту святу бульбицю мусимо при обіді лупити! (Фр., VII, 1951, 74); Стали [верблюди] й давай ревіти, неначе тут шкури лупили із них живцем! (Гончар, Таврія, 1952, 187).

2. Висиджувати (пташенят, курчат і т. ін.). Нанесла [качка] яєчок, вкрила гніздечко пухом і сіла на яєчка лупити каченята (Вишня, II, 1956, 231).

3. з кого, за що і без додатка, фам. Брати, встановлювати непомірно велику плату, ціну. Наум.. дуже не любив ні знахурок, ні ворожок, що тільки дурників одурюють та з них грошики луплять (Кв.-Осн., II, 1956, 82); — У купці або і в писарі. Все ж краще.. Сиди у теплій хаті та одно знай пиши та грошики лупи (Мирний, IV, 1955, 70); На пісках в цей час за відро води луплять, як за рідного батька (Гончар, Таврія, 1952, 59).

4. фам. Сильно бити кого-небудь. Аж ось і Пан прибіг: "Лупіть Рябка, — сказав, — чухрайте! ось батіг!" (Г.-Арт., Байки.., 1958, 51); Дядько лупив його по голові, під боки, в ухо (Мик., II, 1957, 345).

5. Уживається замість ряду дієслів на означення дії в її сильному, енергійному виявленні (напр., їсти, стріляти). Наш брат.. бублики лупить, як хто купить (Номис, 1864, № 12355); Надворі.. цілий день буря грає і дощ лупить! (Л. Укр., V, 1956, 427); Батареї сміливіше пристрілюються до гусениць [танка], колупають дорогу, луплять в лоб (Ю. Янов., І, 1954, 54).

◊ Лупи́ти зу́би — сміятися. Не швидко прибіг лакей на генеральшин крик. Не де ж він був, як не лупив зуби з Уляною! (Мирний, І, 1949, 201); — Нічого зуби лупить. Я, може, смерть перед собою бачив (Тют., Вир, 1960, 72); Лупи́ти о́чі на кого — що і без додатка — вирячувати очі. Три фігури.. заганяють в калюжу теля. Теля не хоче, підійма хвіст, лупить налякані очі (Коцюб., II, 1955, 283); Луплю очі на книжку: чорт її знає, що воно за книжка! (Вас., II, 1959, 89).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 556.

Лупи́ти, плю́, пиш, гл.

1) Лупить, обдирать, сдирать кожу (съ животнаго), скорлупу (съ яйца), шелуху, корку (съ плода), кору (дерева) и пр. Лупити смереку. Шух. I. 177. Чи ти ж, мати, та гарбуз лупиш? Чуб. III. 132.

2) Высиживать (о насѣдкахъ). Щоб квочки сідали й лупили курчат. Ном. № 13424.

3) Драть, обдирать, грабить. Що ступить, то лупить. Ном. № 7414.

4) Ѣсть, жрать, убирать, уписывать. Бублики лупить, як хто купить. Ном. № 12335. Лупить, аж ніс гайдука скачеть. Ном. № 12207.

5) Скоро говорить, читать, бѣгать. Що кому рупить, той про те й лупить. Ном. № 9752.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 382.