КОТИТИСЯ

КОТИ́ТИСЯ¹, кочу́ся, ко́тишся, недок.

1. чим і без додатка. Обертаючись, пересуватися в певному напрямі. Давай [Оксана] матері брехати, буцімто Домахи не застала та, йдучи назад, побачила відьму, що клубом котилася (Кв.-Осн., II, 1956, 439); Котилася тарілочка по крутій горі (Гл., Вибр., 1951, 197); То не бочка котиться.., це отець Кабанович не то качається, не то йде… (Март., Тв., 1954, 38); І котилося каміння аж туди.. в безодню… (Тич., II, 1957, 18); // їхати, переміщатися (про віз, автомобіль і т. ін.). Віз котився поволі, коні ледве лізли (Кобр., Вибр., 1954, 78); Автобус знову котився.. такою ж рівною, зеленою і веселою трасою (Баш, Надія, 1960, 36); // перен., розм. Іти, пересуватися (про юрбу). Жахлива татарська орда котилася на захід (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 487).

◊ Ко́тяться го́лови — гинуть люди в бою. І чудно й нудно, як поміркую, Що часто котяться голови буї За теє диво! (Шевч., II, 1953, 32); Хоч коти́ся: а) пусто. Зайдеш Часом до хатини — Хоч котись, не знайдеш Ані стебелини (Граб., І, 1959, 374); б) рівний, гладенький. Тепер дорога гарна, хоч котися (Мирний, IV, 1955, 342).

2. Рухатися силою течії, вітру тощо. З високої вежі вівчарику видко, Як котяться хвилі лиманові швидко (Л. Укр., І, 1951, 20); Над містом котились валунами сірі, як каміння, хмари (Гончар, IV, 1960, 54); Дим котився по сонних господах, затуманював голе гілля (Мас., Сорок.., 1957, 319); // перен., розм. Поширюватися в просторі (про звуки, запахи тощо). Стук сокири по сухому дереву далеко котився у рожевому морозному повітрі (Коцюб., І, 1955, 70); Десь пісня котиться дзвінка, Цвіте веселкою тугою (Сос., І, 1957, 433); // перен., розм. Поширюватися, ставати відомим (про чутки, вістки тощо). Котилася чутка світом, і невідомо було, хто пустив її перший (Мур., Бук. повість, 1959, 65).

3. резм. Рухатися по небосхилу (про небесні світила). Сонце котилося все вище та вище по небі (Н.-Лев., II, 1956, 129); Місяць в небі, як підкова, безумно котиться у світ (Мал., Любов, 1946, 85); // Падати по кривій (про метеорити). Глянула на небо, аж над Кишиновом котиться з неба зоря (Н.-Лев., III, 1956, 270); З небес зірки котилися поволі І гасли в хвилях чорної Двіни (Стельмах, Шляхи.., 1948, 13).

4. Спадати краплями додолу (про сльози, піт і т. ін.). Буйні краплі поту котилися.. по його чолу й падали на землю, як горох (Коцюб., І, 1955, 305); Рясні сльози градом котяться по дівочих щоках (Гончар, Маша.., 1959, 9).

◊ Сли́на (сли́нка) ко́титься — дуже хочеться їсти, пити. Котилась слинка, глядячи на шматочки жовтогарячого балика (Мирний, III, 1954, 268); — Спасибі, дядино, я не голодний,— а в самого слина так і котиться (Багмут, Опов., 1959, 7).

КОТИ́ТИСЯ², ко́титься, недок. Народжувати малят (про котів, овець та деяких інших тварин). Весь час, всі думки [Івана] займала турбота.., щоб вівці щасливо котились (Коцюб., II, 1955, 332).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 310.

Котитися, чу́ся, тишся, гл.

1) Катиться. І по сей бік гора, і по той бік гора, а між тими крутими горами котилась зоря. Мет. Піт з його котиться.

2) Раждать (о кошкѣ, овцѣ и зайцѣ). Кішка, то вже звір і навіть не несеться, а котиться. Левиц. Пов.

3) Клубиться (о дымѣ, туманѣ). Туман яром котиться, дівці гулять хочеться. Н. п.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 293.