КОЗИР

КО́ЗИР, я, ч.

1. У картярській грі — карта тієї масті, що оголошується старшою та б’є будь-яку карту інших мастей. — Не завжди і чирва — козир! (Головко, II, 1957, 182).

◊ Ко́зир (усі́ ко́зирі) до рук (у ру́ки кому, у рука́х чиїх, у кого) — хтось має перевагу в чому-небудь. Швидкісний режим роботи, на який перейшли майже всі ткалі,— ось козир у руках шовківників для підвищення продуктивності праці (Роб. газ., 15.УІ 1966, 1); — Ви хоч би шаховий [гурток] узяли на себе. У вас же, здається, третя категорія.. — Друга. — От бачите.. Вам усі козирі до рук (Мушк., Чорний хліб, 1960, 108).

2. перен. Те, що у відповідний момент може дати комусь перевагу в чому-небудь. — Наближається військо Османове, а пани ще по маєтках сидять. Та ми [козаки] — останній козир королівський! (Тулуб, Людолови, II, 1957, 492); Він знав: якщо станеться неприємність — Федір змушений буде його виручати. Він звик покладатися на цей свій козир (Руд., Вітер.., 1958, 261).

$ Ходи́ти (стоя́ти, виступа́ти і т. ін.) ко́зирем — тримати себе по-молодецькому, поважно або гордовито, зарозуміло; козиритися. — Да, Петре, от так справи. Мабуть, козирем ходить Пилип? (Автом., Коли розлуч. двоє, 1959, 757); — А то ж як? — кажуть, стоячи козирем, міщани (Сл. Гр.); Іван попереду з гармонією у руках, виступа козирем (Мирний, V, 1955, 212).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 211.

ко́зир — виграшна карта; звідси козирем дивитися — мати задирку­ватий вигляд, певний своєї пере­моги, а також козир-дівка (= моло­ди́ця) — про сміливу, спритну, гостру на язик дівчину (молодицю). До всякої масті козир (М. Номис); Та як його й не задивитися на та­ку козир-дівку? (Панас Мирний); «Козир-дівка» (повість Г. Квітки-Основ’яненка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 298.