КНЯЗЬ

КНЯЗЬ, я, ч.

1. іст. Голова роду, племені або союзу племен, що звичайно стояв на чолі військової дружини, а з розвитком феодалізму — вождь війська та правитель князівства. — Вітрило-вітре мій єдиний, ..Нащо на дужому крилі.. На князя, ладо моє миле, Ти ханові метаєш стріли? (Шевч., II, 1953, 336); Основною формою державних утворень у східнослов’янських племен стали князівства., на чолі яких стояли племінні військові вожді — князі (Іст. УРСР, І, 1953, 46); Це ж тут, над Дніпром, поліг у битві з печенігами хоробрий і великодушний князь Святослав (Рильський, III, 1956. 25).

Вели́кий князь див. вели́кий.

2. У деяких країнах (у Росії з XVIII ст.)— спадковий або дарований царем (королем) титул. Пан Зефірин був простий шляхтич, ..а такі високі титули, як князь і граф, робили на нього якийсь магічний вплив (Фр., II, 1950, 381); // Носій цього титулу. Казав ячмінь: «Кинь мене в грязь, то будеш князь» (Номис, 1864, № 10145); Сього вечора має бути у них сам князь, господар того дому, що ним управляв її батько (Л. Укр., III, 1952, 499); Перед ними безсило горбився і вростав у землю грибом старовинний замок князів Мазовецьких (Тулуб, Людолови, І, 1957, 6).

3. етн. Наречений, молодий. [Дружки:] Дружечки, панянки! Оступітеся з лавки; Пропускайте дорогу Князеві молодому (Н.-Лев., II, 1956, 430); [Олена:] Мамо, пора молодим князю і княгині постіль слати! (Крон., І, 1958, 474); Чи на те я виростала,.. щоб я тебе, лиха доле, тепер проклинала? На таку мене доріжку ненька готувала, про такого мені князя в колисці співала? (У. Кравч., Вибр., 1958, 121).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 199.

Князь, зя, м.

1) Князь (государь или особа княжескаго титула). Тогді то у городі Лебедині царі і князі великим всі дивом дивували. Макс. Стереглись вони, проходячи побіля замку князя Вишневецького. Стор. МПр. 61.

2) Новобрачный, женихъ. Слухайте, бояре, що князь бреше. Ном. № 12778 Молодії князя зараз будуть ( = Молодий з молодою). МУЕ. III. 128. Ум. Кня́зин, князьок. Мій орлику, мій князику! Г. Барв. 495. На білому острові живе собі… якийсь князьок. Рудч. Ск. II. 93. Ув. Князюка. К. ЦН. 223.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 258.

князь —

1) голова роду, племені або союзу племен, що зазвичай стояв на чолі військової дружини, пізніше — правитель князівства, згодом — титул, дарований царем (королем); у переносному вживан­ні — представник багатого і знат­ного стану, тому іронізують: «Коли з грязі та вийде в князі, то доброго не буде». Князь Ігор; Князь Вишневецький; Князь Борис все плуги кував та людям давав (М. Номис);

2) у весільному обряді — наречений, молодий (звідси підходити під кня­зі́вський віне́ць — вінчатися і про­кляття: «Щоб ти під князівський вінець не підійшов!»). Дружечки, панянки! Оступіться з лавки. Про­пускайте дорогу Князеві молодому (І. Нечуй-Левицький); 3) старовин­на весняна хороводна молодіжна гра, у якій «князь» шукає собі пари.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 293.