КИТАЙКА

КИТА́ЙКА¹, и, ж. Первісно — густа, переважно синя шовкова тканина, яку завозили з Китаю, потім — бавовняна тканина, яку виробляли в Росії. Йому Дидона підослала.. Штани і пару чобіток, Сорочку і каптан з китайки (Котл., І, 1952, 74); Високії ті могили, Де лягло спочити Козацькеє біле тіло, В китайку повите (Шевч., І, 1963, 65); До столу, вкритого китайкою, вийшов оторопілий староста (Кач., II, 1958, 221).

КИТА́ЙКА², и, ж.

1. Морозостійкий сорт яблуні з невеликими плодами.

2. збірн. Дрібні плоди цієї яблуні. Варення з китайки.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 155.

Китайка, ки, ж. Матерія китайка. Із кишені китайку виймає, поцілував мертвих в очі, хрестить, накриває червоною китайкою голови козачі. Шевч. 214. Ум. Китаєчка. Ой десь же ти, дівчинонько, з китаєчки звита, що ти мене додержала до білого світа. Мет. 45.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 240.

кита́йка (зменшене — кита́єчка) — первісно — щільна, перев. синя або червона шовкова тканина, яку завозили з Китаю, потім — бавов­няна тканина; народний символ жалоби, пop. слова П. Куліша над могилою Т. Шевченка: «З’явися, Батьку, серед рідного краю під своєю червоною китайкою та й згромадь навколо себе сліпих, глу­хих і без’язиких, нехай вони із мертвих уст твоїх почують твоє безсмертне слово, та нехай, хоч помиляючись, почнуть говорити не позиченою мовою»; у піснях та думах овіяна козацькою символікою; як кожна шовкова тканина, приємна на дотик, служила також символом привабливості: «Ой десь же ти, дівчинонько, з китаєчки звита, Що ти мене додержала До білого світа». Високії ті могили, Де лягло спочити Козацькеє біле тіло, В китайку повите (Т. Шевченко); Ой там козак убит лежить На купині головою, Накрив очі китайкою, Заслугою козацькою (пісня).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 285-286.