КИВАТИ

КИВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок.

1. неперех. Нахиляти голову на знак вітання, згоди тощо. На тлі синього моря пропливає корона золотого волосся. Морські очі встромлені в мене, і біле обличчя привітно киває (Коцюб., II, 1955, 292); Він підтакував, ухвально кивав головою, компетентно хмикав і орлом позирав навкруги (Смолич, Сорок вісім.., 1937, 341); * Образно. [Мавка:] Он бачиш, там питає дика рожа: «Чи я хороша?» А ясень їй киває в верховітті: «Найкраща в світі» (Л. Укр., III, 1952, 199); // Хитати головою, махати рукою або рухати пальцем, подаючи який-небудь знак. Увіходе [увіходить] Іван, теж наряджений. Ївга йому киває головою, щоб ішов до Одарки (Мирний, V, 1955, 238); Зиркнув на берег, а там Коська. Таємниче рукою кивав, до себе кличе (Збан., Мор. чайка, 1959, 32).

◊ Кива́ти п’я́тами: а) швидко тікати. Хто встиг, кивав п’ятами, бо татари, тікаючи, займали, де могли, шляхетських коней (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 118); б) блукати, вештатися. П’ятами киває, бо діла не має (Номис, 1864, № 11049).

2. неперех. Рухом голови вказувати на кого-, що-небудь. І кивають, сміючися. На нас головами (Шевч., І, 1951, 342); — Ти, мабуть, з ним приятель? — спитав писар, киваючи на мене (Вовчок, VI, 1956, 232); А ще частіше Лялю саму питали [люди]: що чути там? І кивали на схід (Гончар, IV, 1960, 71).

3. неперех. Ритмічно хитати чим-небудь; махати. Там, по луках, ..кивала сірими вітами собача рожа (Коцюб., II, 1955, 215); На телеграфному дроті кивала хвостом сорока (Донч., Дочка, 1950, 34).

4. перех., діал. Брати (чуже); красти. Коли побачив, що гроші минаються.,, перелякався дуже і завзявся — радше зараз згибати [гинути], а не кивати більше тих грошей (Фр., VIII, 1952, 348); Я не рушив би [з каси] зламаного крейцара! Та й нащо мені теє кивати, коли мені люди самі дадуть за вигоду (Март., Тв., 1954, 217).

5. неперех., на що, діал. Зазіхати. Ану хай бідний відважиться рушити трохи хмизу, то зараз б’ють, карають, злодієм таврують: — Нащо киваєш на чуже добро? — питають бідного в суді… (Мур., Бук. повість, 1959, 4).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 146.

Кивати, ва́ю, єш, [p]одн. в.[/p] кивнути, вну́, неш, гл.

1) Кивать. Хоч поміра, а таки пальцем кива. Ном. № 3339. Кива головою, наче кобила в спасівку. Ном. № 2418. Не кивай на мене чорними бровами. Мет. 16.

2) Махать. Кивнув на чуру і чура сів коло його. K. ЧР. 248. Кивати дзвонами. Звонить. За шинкаром молоденьким дзвонами кивають, а шинкарку Явдосеньку кіньми ростягають. Гол. Кивати п’ятами. Шляться, шататься. П’ятами киває, бо діла не має. Ном. № 11049.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 236.