ЗДАВЛЮВАТИ

ЗДА́ВЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., ЗДАВИ́ТИ, здавлю́, зда́виш; мн. зда́влять; док., перех.

1. Міцно обхопивши, стискувати з силою; давити. [Олена (здавлює голову руками):] Що таке? Де я? Мозок висох!.. Порожньо у голові! Давить мене, стискає кліщами залізними!.. (Крон., І, 1958, 491); У відповідь він теж щосили здавлює Сашкову п’ятірню (Гончар, Тронка, 1963, 42); Дробот посміхнувся, ступив до ріллі й, набравши повну жменю землі,.. здавив її (Скл., Хазяїни, 1948, 205); Дівчина подумала, що, коли б він застебнув сорочку, комір здавив би горлянку, і гудзики, не витримавши, безперечно, відскочили б, як горох (Донч., II, 1956, 281); * Образно. Клопіт здавив голову матері. Коло порога вся земля,— картоплі посадить треба, конопель посіять, ще й зернину яку кинуть треба на тій півдесятині, а зорать нікому (Горд., II, 1959, 7); // Затискувати в тісний простір, обмежувати. Важкі мури будинків багатіїв здавлювали темні вулиці (Чорн., Визвол. земля, 1950, 200); Василина не встигла обернутись на другий бік, як обидва бурлаки присунулись до неї й здавили її з двох боків (Н.-Лев., II, 1956, 101); * Образно. Тепла ніч здавлювала душне повітря і клонила на дрімоту (Ле, Ю. Кудря, 1956, 309).

2. тільки 3 ос., також без додатка. Викликати стискання (у грудях, горлі), утруднюючи дихання. І сльози, і кривда, і радість так здавили в грудях, що вона ледве зводила дух (Н.-Лев., II, 1556, 344); Кузнецов відчув, як у нього защипало в очах і горло здавили спазми (Головко, II, 1957, 500); І не говорив далі [Матвій], сльози здавили (Ірчан, II, 1958, 311); // безос. Здавило в горлі, і в безсиллі він сліз гарячих не вберіг… (Гонч., Вибр., 1959, 206); // перен. Виклика́ти почуття пригніченості, душевного болю. Її нервовий вигляд та рухи боляче здавили моє серце й викликали силу нових думок (Епік, Тв., 1958, 379); // безос. [Дранко:] А тут мов обценьками здавило тебе і ріже тобі душу, як крицю тупий терпуг!.. (Кроп., І, 1958, 179).

◊ Се́рце (за се́рце) на́че (мов, немо́в) руко́ю (обце́ньками, у жме́ні, у леща́тах і т. ін.) зда́вить (здави́в, здави́ло) хто, що — при важкий душевний стан людини. Тільки погляне [пані], то наче за серце тебе рукою здавить (Вовчок, І, 1955, 126); І наче що обценьками їй серце здавило (Мирний, III, 1954, 109); Харитя почула, що її маленьке серденько заболіло, наче хто здавив його в жмені (Коцюб., І, 1955, 14).

3. перен. Не давати виявлятися якомусь почуттю, стримуючи, затамовуючи його.— У мене чоловік є, пане,— здавлюючи образу, одказала молодиця (Мирний, III, 1954, 309); — Довго я таїв своє кохання, довго мучився, а тепер не хочеться здавити у своєму серцеві його (Вас., III, 1960, 32).

Зда́влювати (здави́ти) пові́ки (о́чі) — стуляти повіки, закривати очі. Терешко лежав мовчки. Він напружено здавлював повіки, але скільки не силував себе заснути,— не міг (Епік, Тв., 1958, 390); На мить вдавив очі [Саїд], ніби тамуючи біль, і холод повіяв з тих очей (Ле, Міжгір’я, 1953, 452).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 530.

Зда́влювати, люю, єш, сов. в. вдави́ти, влю́, виш, гл.

1) Сдавливать, сдавить, давить, задавить. Не грай, кітко, з медвідем, бо тя здавить. Ном. № 1213. Здавив за руку, аж хруснуло. Харьк. у.

2) Здави́ти о́ком на ко́го. Подмигнуть. Здавив на мене оком, я й замовк та й край. Черк. у.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 142.