ЗБУВАТИ

ЗБУВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ЗБУ́ТИ, збу́ду, збу́деш, док.

1. перех. Продавати що-небудь, когось. Не хвалися, дівчинонько, Червоним намистом! Бо прийдеться-доведеться Намисто збувати, Молодому козакові Тютюн купувати! (Укр.. лір. пісні, 1958, 508); Вони [монополії США] скуповують по монопольно низьких цінах товари слаборозвинених країн і збувають в них по високих цінах свої товари (Рад. Укр., 13.XI 1954, 4); Збули ми гнідого, прикупили трохи деревини та з хлівця і зіп’яли сяку-таку хижку (М. Ол., Чуєш… 1959, 7); // Віддавати кого-небудь кудись, влаштовувати, позбавляючись від утримання, догляду. У селі заможні господарі своїх [дітей] у город збувають. У них хоч є у віщо одягтися, є чим туди доставитись (Мирний, IV, 1955, 249); Правда, в рідні пожила [Люба] недовго: дядько швидко і з вигодою збув її в няньки до Окуня (Стельмах, Хліб.., 1959, 353); // рідко. Проводити час, вік і т. ін. — Я піду, звідки прийшов, буду далі вік свій збувати в цісарській службі (Фр., II, 1950,273).

2. перех. Позбавлятися кого-, чого-небудь якимось чином. Упросились злидні на три дні, та й не збути (Номис, 1864, № 1538); От бачать молодиці, що непереливки, пристали до Явдохи: «Роби, що знаєш роби, а москаля збудь!» (Кв.-Осн., II, 1956, 12).

◊ Збува́ти (збу́ти) з рук — позбавлятися кого-, чого-небудь. Він залюбки збув би його [панський одяг] з рук, але що як спитає пан: «А чого це, Корнюшо, не бачу на тобі своїх брюк?» (Стельмах, Хліб.., 1959, 154); Збува́ти (збу́ти) із сві́ту — доводити до загину, занапащати, знищувати. І хто його [рідний край] хита, із світу збудемо. Ми будем жить (Тич., II, 1957, 166).

3. перех., чим. Ухиляючись від кого-, чого-небудь, обмежуватися чимось незначним, несуттєвим. [Анна:] Хто ж дозволу на сії речі просить? ..«Дозвольте, пані, стати на коліна». У нас за сеє кожна осміяла б. [Командор:] Як ви привикли все збувати сміхом! (Л. Укр., III, 1952, 365); Мені він здався непевним,і я хотів збути його бурчанням, але мимохіть почав одповідати, довго, з подробицями (Коцюб., II, 1955, 428).

4. неперех. Зникати, переставати бути наявним, переставати існувати. Що нагаєчка, що дротяночка Із колочка не збуває (Чуб., V, 1874, 219); От тільки чому дядько Євлампій звав мене «козак»? Який же я козак? Козаки, оповідав дід, були та збули (А.-Дав., Крила.., 1959, 16); // безос., до чого. А в жінок не збуває до розмови: то дівування згадають, то се, то те, то про лиху долю не наговоряться (Свидн., Люборацькі, 1955, 6).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 453.

Збува́ти, ва́ю, єш, сов. в. збути, збу́ду, деш, гл.

1) Сбывать, сбыть. Важко нам убогим своє добро збувати. МВ. ІІ. 7.

2) Избавляться, избавиться отъ чего. Не збуду смутку, а ні вдень, ні вночі. Чуб. V. 358.

3) Не збува́ти. Всегда быть, всегда находиться, имѣться. Чг. 27. Що нагаєчка, що дротяночка, із колочка не збуває. Чуб. V. 220. А в жінок не збуває до розмови: то дівування згадають, то се, то те, то про лиху долю не наговоряться. Св. Л. 5. Сьому не збувало на сльози. Св. Л. 110. На ро́зум не збува́ти (кому́). Быть умнымъ. Людина добра і на розум йому не збувало. Св. Л. 129.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 126.