ЗАСВЕРБІТИ

ЗАСВЕРБІ́ТИ, би́ть, док.

1. Почати свербіти. Засвербіла Івасева долоня (Мирний, І, 1954, 176); Очі мимоволі чомусь засвербіли, і я, коли б тут не було так багато людей, розплакався б від жалю (Збан., Мор. чайка, 1959, 208); // безос. У Бранка засвербіло в носі. Він чхнув (Вільде, Сестри.., 1958, 483).

◊ Засвербі́ли ру́ки-хтось відчув сильне бажання щось робити, зробити. [Сергєєв:] Ходив до Дніпра. З того часу, як переправились на правий берег, я зрозумів: засівати будемо навесні всю Україну. І, повірте, засвербіли руки (Дмит., Драм. тв., 1958, 133); Язи́к засвербі́в (засверби́ть) — хтось відчув сильне бажання розповісти про щось, поговорити. — Та як засвербить у тебе язик, ти ж не той… не та-ла-ла-ла, — а краще терпуга полижи… (Вишня, І, 1956, 315).

2. безос. з інфін., перен. Дуже захотіти що-небудь зробити. —Чого це Вам засвербіло стати новоявленим Колумбом? (Рибак, Час.., 1960, 743); — Коли тобі так засвербіло женитись — візьми дружину по своєму пір’ю (Збан., Єдина, 1959, 130).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 302.

Засвербі́ти, би́ть, гл. безл. Зазудить, зачесаться. Венери серце засвербіло од жалю, що Еней стогнав. Котл. Ен. VI. 73.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 93.