ЗАМУТИТИ

ЗАМУТИ́ТИ, учу́, у́тиш, док., перех.

1. Док. до мути́ти 1. Налетіли гуси З далекого краю, Замутили воду В тихому Дунаю (Укр.. лір. пісні, 1958, 452).

◊ Замути́ти во́ду — внести неясність, навмисне заплутати яку-небудь справу. Каутський і тут уже спробував «замутити воду» і підмінити марксизм солоденьким примиренством з опортуністами (Ленін, 23, 1950, 98); Замути́ти го́лову (ро́зум) чию (чий), кому — схвилювавши, позбавити здатності тверезо мислити, логічно міркувати. — Прости, Рустеме, за ті необачні слова, що я досі писала й говорила. Шайтан замутив тоді мій розум (Коцюб., II, 1955, 157); Замутили любощі та ревнощі йому голову, запив-загуляв воїн і забув, по якій землі ходить (Вол., Дні.., 1958, 82); Замути́ти се́рце (ду́шу) чиє (чию), кому — порушити чийсь спокій, вивести кого-небудь із стану душевної рівноваги. Воєнна буря закрутила, Латинське серце замутила, Завзятість всякого бере (Котл., І, 1952, 192); І (й) води́ (водо́ю) не замути́ть — про дуже тиху, сумирну людину. — Бач, бач. Оце той тихий! оце той, що й водою не замутить! — торохтів Власов (Мирний, IV, 1955, 130); Вона [жінка] в нього така тиха, що і води не замутить (Стельмах, II, 1962, 23).

2. перен. Вивести із стану спокою; схвилювати. Невірная дружинонька весь рід замутила (Чуб., V, 1874, 628); Якась думка замутила й засмутила Кармеля, наче злякала, наче світ йому зав’язала (Вовчок, І, 1955, 354); // Порушити (тишу, спокій і т. ін.). Навспинячки Христя ходила, щоб не замутити тії тиші, що панувала в хаті (Мирний, III, 1954, 17).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 225.

Замути́ти, чу́, тиш, гл.

1) Замутить, возмутить. Воно у нас таке тихе та любе, що сказано й водою не замутить.

2) — тишу. Нарушить тишину. Навспинячки Христя ходила, щоб не замутити тієї тиші, що панувала в хаті. Мир. Пов. І. 121.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 70.