ДОЧКА

ДОЧКА́, и, ж,

1. Особа жіночої статі стосовно до своїх батьків. А в тім селі вдова жила, А у вдови дочка була І син семиліток (Шевч., II, 1953, 49); В багатьох хатах великим постом шили матері бурлацькі торби своїм синам та дочкам в дорогу (Гончар, Таврія.., 1957, 7).

2. розм. Ласкаве звертання літньої людини до молодої жінки або дівчини. [Мавка:] Ох, як я довго спала! [Лісовик:] Довго, дочко! (Л. Укр., III, 1952, 196).

3. уроч. Жінка, що тісно, кровно зв’язана з своїм народом, своєю країною. О Батьківщино!.. Ти для мене всіх рідніш, моє життя, мій квіте!.. Не зрадили тебе твої донецькі діти, і всі сини твої, всі дочки… (Сос., II, 1958, 477).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 400.

Дочка́, ки́, ж. Дочь. І появив він (Адам) сини і дочки. Св. П. І кн. М. V. 4. Вона князька дочка. МВ. ІІ. 32. Не веліла мати вдовиної дочки брати. Мет. 81. Ум. До́ченька, до́чечка. Чуб. II. 69. Кв. І. 15. Встань, моя дочечко, встань, моя галочко. Млр. л. сб. 125.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 437.

дочка́ (пестливі — до́ченька, до́­чечка) = до́ня (пестливі — до́нень­ка, до́нечка) = до́нька —

1) особа жіночої статі стосовно своїх бать­ків; донька призначена долею створити пізніше нову родину на продовження чужого роду, тому перебування її в родині батька зви­чайно тільки тимчасове («Годуй сина для себе, а доньку для лю­дей»); споконвіку дочка в родині — це клопіт для батьків — берегти її, готувати до одруження, дбати про посаг і мріяти про доброго, бажано багатого зятя, тому й кажуть: «Батьки берегли дочку до вінця, а чоловіку берегти її до кінця», «Доньки — чужа потіха», «Много доньок — много клопоту»; оскіль­ки дочка йшла від батьків у чужу родину, то казали: «Співай, доню, тоненько у рідної неньки», «Спі­вай, доню, дома, бо в людях на­плачешся»; батьки щиро бажали дочці щасливої долі, кажучи: «Спи, доню, нехай тобі доля рос­те»; існував старовинний звичай не видавати заміж молодшої доч­ки, доки не вийде старша. Не велі­ла мати вдовиної дочки брати (піс­ня); Не на теє, козаченьку, дочку годувала, щоби її з пройдисвітом гу­ляти пускала (приповідка); Дочка, як ластівка: пощебече, пощебече та й полетить (приказка); У кого до­чок сім, то й щастя усім, а в мене одна, та й щастя нема (М. Номис); Не стій, доню, з нелюбом, не дай ручки стискати (П. Чубинський); Іди, доню! Каже мати, не вік дівувати! (І. Шевченко); Встань, моя дочечко, встань, моя галочко (В. Милорадович); — Чого стоїш, моя доненько? Чому не йдеш та додомоньку? (пісня);

2) хреще́на доч­ка́ — хрещениця.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 197-198.