ДОПЛИВАТИ

ДОПЛИВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ДОПЛИСТИ́, иву́, иве́ш; мин. ч. допли́в, доплила́, ло́; і ДОПЛИВТИ́, ву́, ве́ш, док.

1. Пливучи, досягати якого-небудь місця. Хлопець насилу допливає до берега (Багмут, Щасл. день.., 1951, 145); Пливе, пливе… от-от доплив! Пірнув, виринає — І утоплену Ганнусю На берег виносить (Шевч., І, 1951, 167); Батько й син допливли до села й скеровували пліт до берега (Чорн., Потік.., 1956, 7); * Образно. Вірю, вдасться вам, брати, Аж до цілі доплисти (Павл., Пальм. віть, 1962, 8).

2. перен. Повільно поширюючись, досягати чийого-небудь слуху, нюху (про звуки, запахи); доноситися. Гостро пахне соками трав, відволоженою землею, і звідкись допливає терпкий дух материнки (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 29).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 372.

Доплива́ти, ва́ю, єш, сов. в. допливти́ и доплисти́, пливу́, ве́ш, гл. Доплывать, доплыть. Чуб. V. 345. Пливе, допливає, руки простягає. К. Досв. 70.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 424.