ДОМОВИК

ДОМОВИ́К, а́, ч. За забобонним уявленням слов’янських і інших народів — добрий або злий дух, що живе в домі; бог домівки і майна. В кожній сім’ ї, за віруванням слов’ян, існував свій домашній покровитель — «дід домовик» (Іст. УРСР, І, 1953, 47); Шовк твоєї, Ганнусю, коси Домовик уночі розплітає (Рильський. II, 1956, 12); * У порівн. Ходить він по селу від шинку до шинку, день у день, ніч у ніч; а перед світом, як домовик, іде в свою пустку (Мирний, II, 1954, 163); — Що ти товчешся, як домовик. Цілу ніч! (Головко, 1, 1957 457).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 364.

Домови́к, ка́, м. Домовой. Стука раз-по-раз, мов його домовик душить. Ном. № 3142.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 419.

Домови́к = Домови́й = Хазя́їн = Дід = Де́до — у дохристиянських віруваннях — родинний бог, бог господи, «хатнє божество», злий або добрий дух; за повір’ям, опі­кується життям усієї родини, вар­товий дому і хоронитель родини; за уявленням предків, мешкав, як правило, на горищі (на лежаку) або під піччю чи в запічку, куди потім перенеслося домашнє вог­нище; зображувався оброслим гус­тою шерстю; за уявленням наддніпрянців, на Домовика пере­творювався покійний шанований член родини; допомагає своїм, особливо перед нещастям, чужим зазвичай шкодить; але може шко­дити й своїм, коли вони належним чином не задобрюють його; як гні­вається, може душити людей, то­му, щоб не гнівався, ставили йому окріп — хай п’є; розгнівавшись, може спалити дім, попсувати худо­бу, заїздити коней; коли щось грюкотить уночі по хаті, в сінях, на горищі і не дає людям спати, — це певна ознака, що люди розгнівили Домовика і його треба задобрити; Домовик перебуває часто в стайні, де ходить за кіньми; часом Хазяїн вередливий, любить худобу тільки певної масті; тому нелюбого коня може заїздити до смерті; при ко­нях у стайні добре тримати коз­ла, — він боронить їх від Домови­ка, їздить на ньому і дає спокій ко­неві; при переході у нове помешкання виконували спеціальний обряд, щоб і свій Домовик пере­йшов з родиною (див. ще Цур, Пек); уживається здебільшого як загальна назва. — Чого, Парасю, ти бліда? — Ох, ненько! Домовий триклятий Мене все кликав до вік­на, Весь чорний, мов ведмідь куд­латий (П. Грабовський); Шовк твоєї, Ганнусю, коси домовик уночі розплітав (М. Рильський); Стука раз по раз, мов його домовик ду­шить (М. Номис); Ходить він по селу від шинку до шинку, день у день, ніч у ніч, а перед світом, як до­мовик, іде в свою пустку (Панас Мирний).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 194-195.