ДЕРЕН

ДЕ́РЕН, рну, ч. Поверхневий шар грунту, вкритий травою і трав’янистими рослинами, густо пронизаний їх коренями. Вона звеліла.. вистругать дерен і прочистити заступами доріжку (Н.-Лев., IV, 1956, 27); // Вирізані з цього шару пласти. Зрівняв землю, покрив дерном, Щоб ніхто не бачив, Де полягли Гонти діти, Голови козачі (Шевч., 1, 1951, 143); Дерен для кріплення укосу [греблі] рекомендується укладати тільки восени (у вересні-жовтні), бо в жарку пору року він пересихає і гине (Довідник сіль. будівельника, 1956, 52).

ДЕРЕ́Н, у́, ч., бот. (Соrnus).

1. Кущ або дерево родини кизилових з їстівними кислувато-солодкими ягодами; кизил. Вишні, черешні, груші, сливи угорки, тернослив, терен та дерен — все росло густими купами (Н.-Лев., II, 1956, 38); Кизил, або дерен — стара культура. Невибаглива до грунтів, морозостійка, вона дістала досить велике поширення (Веч. Київ, 5.УІ 1961, 4).

2. Ягоди цієї рослини.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 247.

Де́рен, рну, м. Дернъ. Черк. у. Зрівняв землю, покрив дерном, щоб ніхто не бачив, де полягли Гонти діти, голови козачі. Шевч. 204.

Дере́н, ре́ну, м. Раст. Кизилъ, Cornus mascula. Могилев. у.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 369.

де́рен — поверхневий шар ґрун­ту, вкритий травою і трав’янистим корінням, а також вирізаний квад­рат чи прямокутник цього шару; служив здавна символом божби, заприсягання у суперечках за межу (при цьому шматок дерну клали на голову); у приповідках образ дер­ну пов’язується з образом могили, яку ним обкладали, і смерті («Під дерном не виспишся», «Вже мені свіжого дерну не топтати»). Зрівняв землю, покрив дерном, Щоб ніхто не бачив, Де полягли Ґонти діти, Голо­ви козачі (Т. Шевченко).

дере́н — українська назва кизи­лу. Вишні, черешні, груші, сливи угорки, тернослив, терен та дерен — все росло густими купами (І. Нечуй-Левицький); дерені́вка — на­стояна на дерені горілка. Пили сикизку, деренівку І кримську «дулівку» (І. Котляревський); І показа­лася горілка, І деренівка, і вишнівка, І мед, і пиво та і квас, Як часом водиться у нас (С. Руданський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 178.