ГУЧНИЙ

ГУЧНИ́Й, а́, е́.

1. Який дзвінко лунає, якого далеко чути; дзвінкий, голосний. Від багаття доноситься гучний регіт веселої юрми (Коцюб., І, 1955, 184); Папань вийняв з-за пояса сокиру, і незабаром гучний стукіт луною покотився навколо (Донч., II, 1956, 8); // Який утворює або здатний утворювати голосні, дзвінкі звуки. Гей, ударю я в струни гучні, — Нехай звуки під небо летять! (Рильський, І, 1960, 99).

2. Те саме, що бучни́й. Весілля було неначе вдовине, не гучне (Н.-Лев., II, 1956, 162); Крім спогадів про гучні вечори і вечірніх краль, Салоган привіз кілька чистих листків-умов економії з строкарями (Стельмах, І, 1962, 186).

3. Який став широко відомим; який набув великого розголосу. Одного разу, після якоїсь гучної та бучної студентської історії, Якима.. випровадили з університету (Н.-Лев., І, 1956, 182).

4. перен. Пишномовний, багатообіцяючий. Демагоги виголошують гучні промови та водночас уважно стежать за тим, яке враження їх бундючні слова справляють на слухачів (Шовк., Інженери, 1956, 126); Гучна назва.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 200.

Гучни́й, а́, е́.

1) Звонкій, громкій, звучный. З себе була висока, огрядна, говірки скорої, гучної. МВ. ІІ. 31.

2) Веселый, шумный. Їй забажалося життя світового, гучного. Левиц. І. 339. Гучне весілля справили.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 344.