ГОРБ

ГОРБ, а́, ч.

1. Невелике округле підвищення на площині; бугор, пагорок. — Послухайте, кому і де сідать: Ведмедику — під липою старою, А Цапу треба під вербу, Ослові — на горбу, Я примощусь під бузиною (Гл., Вибр., 1957, 133); Місцевість поблизу нашого дому була нерівна, з горбами й вибалками (Сміл., Сашко, 1954, 14).

2. Випуклість на спині, на грудях людини, що утворюється внаслідок викривлення хребта або грудної клітки. Тепер у нас робітники і селяни більше не працюють на панів і фабрикантів, горбів не наживають, землю сльозами не поливають (Укр.. казки, 1951, 396); З дверей вийшла низька дівка з одним горбом на спині, з другим на грудях (Н.-Лев., III, 1956, 39); Антон тільки й заробив, що собі горб на спину (Чорн., Визвол. земля, 1959, 7); // Жирові відкладення у вигляді наростів на спині у верблюда і деяких інших тварин. На верблюдах між горбами сиділи люди — і дорослі і діти (Ів., Вел. очі, 1956, 11); У бугаїв голова й шия масивні, спереду лопаток добре виражений горб (Соц. твар., 2, 1956, 61); // перен., розм. Спина. — Земля одна, а хазяїв коло неї аж два. Один свій, колгоспний, а другий з емтеесу. От вони й тягаються, а горби в нас тріщать… (Кучер, Трудна любов, 1960, 55).

3. у знач. присл. горбо́м. У вигляді бугра; випукло; утворюючи бугор. Он по горі синіє рослина; то мов стіг сіна, горбом здіймається вгору, то гострою швайкою піднімається в небо (Мирний, IV, 1955, 314); Вага літ вигнула горбом її спину, здушила докупи кощаве тіло, зробила його цілком дитячим (Ю. Янов., І, 1958, 229).

◊ Гну́ти горба́ — дуже багато, важко працювати. Він гне натруджено горба, В поту сорочка; жарко (Мал., І, 1956, 309); [Свої́м] горбо́м (бра́ти, нажива́ти, одробля́ти і т. ін.) — важкою працею, важкими зусиллями. Куркуль наживав не своїм горбом, а чужим трудом (Укр.. присл.., 1955, 352); [Никанор:] Дали, та взять її [землю] нічим. Горбом тільки й береш (Мик., II, 1957, 90); Буде він платити чи своїм горбом одробляти (Григ., Вибр., 1959, 229).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 125.

Горб, ба, м.

1) Бугоръ, пригорокъ, курганъ. Вирубала дручок та стала на горбі. Рудч. Ск. I. 17.

2) Горбъ. Старість не прийде з добром: поли не з кашлем, то з горбом. Ном. № 13954. Ум. Го́рбик, горбо́к, горбо́чок. На горбику під вербами сиділа купа дівчат. Левиц. І. 18. Виори, синку, горбки і долинку. Чуб. ІІІ. 451. На плечах горбок має. Ном. № 9116.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 310.

горб — скривлення хребта як фі­зична вада; символ вродженої хи­би («Свого горба не бачить» — про того, хто бачить чужі, а не свої хи­би; «Горба не сховаєш» — про ли­цеміра; «Горбатого й могила не випростає» — про невиправні не­доліки), прикрощі («Старість не прийде з добром: коли не з кашлем, то з горбом»; «Кожний має свій горб», «Все беру на свій горб»).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 144.