ВІДЬМА

ВІ́ДЬМА, и, ж. 1. заст. За народним повір’ям — жінка, яка, знаючись з "нечистою силою", завдає людям шкоди; чаклунка. Поки відьми ще літають, Поки півні не співають, Посвіти нам… (Шевч., І, 1951, 5); Чого вона тільки не виробляла, ота родима відьма! Перекидалась у полотно, що біліло смерком попід лісом, повзла вужем або котилась горбами прозорим клубком (Коцюб., ІІ, 1955, 333); Гуцул лякався не тільки пана і жандарма, він жахався на кожному кроці відьми, упиря.. і всякого іншого чортовиння (Козл., Сонце.., 1957, 4).

2. лайл. Про нечепурну, розхристану або сварливу, злу жінку. [Мати:] Ой, синоньку! Ой, що ж я набідилась з отею [отою] відьмою! (Л. Укр., III, 1952, 260); Саму б її засадити,.. відьму, в оце смердюче.. пекло (Гончар, Таврія.., 1957, 104).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 666.

Відьма, ми, ж.

1) Вѣдьма. Гірша відьма вчена, як родима. Ном. № 235.

2) Бабочка махаонъ, длиннохвостка, Papilio machaon. Радом. у.

3) Родъ карточной игры, подобной русскому фофану. КС. 1887. VI. 464. Ув. Відьмище, відюга, відюха. Г. Барв. 449. Ту хату я знайшов одначе, в которій відьмище жила. Алв. 83. Проклята відюха причарувала. К. ПС. 46.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 235.

ві́дьма — за народним повір’ям, жінка-чаклунка, яка, знаючись із нечистою силою, завдає людям шкоди (слово, як і весь словотвір­ний ряд — відьма́к, віду́н, відьмува́­ти, походить від дієслова ві́дати [все], тобто «знати [все]); уживає­ться і як лайливе слово, супрово­джуване різними негативними характеристиками; кажуть: «Мовчи, відьма! Каїнська ти дочка!»; стару відьму називали ще ви́рицею, а мо­лоду — яри́тницею (від я́рий — вес­няний); гадали, що є відьми роди­мі (з відьомського роду) і вивчені, «вчені» (навчилися відьмувати від когось іншого); останні вважали­ся найактивнішими у здійсненні шкідливих вчинків, бо набували знань від досвідчених чарівниць або від самого чорта, тому кажуть: «Гірша відьма вчена, як родима»; перші нібито мають хвоста, а другі не мають; на відміну від чарівниць відьми роблять лише зло (крадуть дощ, росу, місяць і зірки, доять чу­жих корів, роблять «закрутки» — закляття на житі, пшениці); кра­діж відьмами зірок та їхнє ховання пов’язують з тим, що зірки служи­ли їм для притягання чужих гро­шей; віра в здіймання зірок, мож­ливо, породила вислів «Він (вона) зірок із неба не здіймає», тобто ні­чим особливим не відзначається; у ніч під Купайла відьми нібито зби­раються на Ли́сій горі́ (див.) побі­ля Києва, тому «київська відьма» найлихіша; вилітають з хати на ві­нику чи на помелі, також на чорному коті через комин; ось як опи­сує це О. Стороженко в оповіданні «Закоханий чорт»: «Глянула у вік­но — аж стоїть мати біля печі в одній сорочці з розпущеною ко­сою і якесь зілля кладе у макітру. Далі поставила макітру на долівку, стала на мітлу і тільки нахилилась на макітру, а звідти як пахне полум’я — так її й потягло через комин у бовдур»; відьма не тоне у воді (звідси «вивести на чисту воду»); щоб позбутися відьом, на Святве­чір обсипають хліви й стайні свя­ченим маком; відьми, як і взагалі злі жінки, знаються з дияволом, тому про них кажуть: «Баба з чор­том, як пес з хортом» або «Кума по хресті й по хвості»; за народними повір’ями, коли вмирає відьма, треба знімати стелю, бо інакше во­на не може вмерти; мертва відьма встає з могили робити людям зло, тому її треба пробивати осиковим кілком у серце або її могилу; відьмування і відьми зображено в кла­сичній художній літературі (див. цикл повістей «Вечори на хуто­рі біля Диканьки» М. Гоголя, «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка та ін.); див ще насила́ння. Тільки полум’я відьмам біда: бо полум’я й чорти не заговорять (П. Куліш); Палажчина мати була родима відьма. Розказують, що ні­коли зроду не піде купатись з дівча­тами, а все залізе в лози та й купає­ться сама (І. Нечуй-Левицький); Поки відьми ще літають, Поки пів­ні не співають, Посвіти нам… (Т. Шевченко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 92.