ВІДВИКАТИ

ВІДВИКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВІДВИ́КНУТИ, ну, неш, док., від чого і з інфін. Утрачати звичку робити що-небудь, бувати де-небудь і т. ін.; відучуватися. — А я тобі, Григорію, раджу:.. Від беззаконня пора відвикати (Гончар, Тронка, 1963, 94); Живучи в городі, він так одвик од сього простору польового, од сього повітря свіжого, що він, наче зачарований, ішов… (Мирний, IV, 1955, 212); — За час дванадцятилітньої військової служби відвик я від праці на ріллі (Фр., II, 1950, 273); Хвилюватись одвик, Хоч робота складна (Воронько, Три покоління, 1950, 10); // від кого. Ставати далеким, чужим, забувати кого-небудь. — Від такої думки я став відвикати від тебе (Кв.-Осн., II, 1956, 333); Ти пишеш, що ти одвикла од мене (Коцюб., III, 1956, 190).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 563.

Відвикати, каю, єш, сов. в. відвикнути, ну, неш, гл. Отвыкать, отвыкнуть.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 206.