ВИПИРАТИ

ВИПИРА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВИ́ПЕРТИ, пру, преш; мин. ч. ви́пер, ла, ло; док., перех., розм. 1. Грубо проганяти, випроваджувати силоміць кого-небудь звідкись. [Недоросток:] Ти мені не завдавай брехні, бо.. з хати в шию випру! (Вас., III, 1960, 79); Він кинувся поміж братами, розметав їх в різні боки, Тимка випер за поріг (Тют., Вир, 1960, 218); // Натискуючи, виламувати, викидати, видаляти що-небудь звідкись. Тим часом бидло випирає хвіртку і частину перегородки і вривається на передній план (Л. Укр., II, 1951, 208); Казанцев.. випер через вікно здоровий узол і швиргонув через тин на віз (Н.-Лев., III, 1956, 158).

2. тільки недок. Видаватися, виступати наперед, назовні; випинатися. Шинеля та чоботи збиті, руді, Наган випирав з-під поли (Воронько, Мирний неспокій, 1960, 8); Шофер Платонов спав на передньому сидінні, його ноги випирали з прочинених дверцят (Дмит., Обпалені.., 1962, 130).

3. тільки недок., перен. Чітко проступати, бути виразним. Навіть з цього ділового паперу так і випирало шляхетське презирство і витончена наруга (Стельмах, Хліб.., 1959, 194); Його злоба випирала не лише з очей, а, здається, і з гострих ребер (Багмут, Опов., 1959, 63).

◊ Випира́є дух з кого, безос. — про кого-небудь дуже задиханого від швидкого бігу, ходи. — Дух з мене випирає, капці погубила, та от-от дожену (Коцюб., І, 1955, 263); Дивляться, біжить зайчиха, аж дух з неї випирає (Панч, II, 1956, 540); Ви́перти дух (ду́шу) з кого, безос. — умерти: [Микита:] Гляди, щоб я тебе не підперезав так, що й дух з тебе випре!.. (Кроп., І, 1958, 64); Звечора коня звалило… На ранок кінську душу виперло (Горд., II, 1959, 293).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 451.