ВАСИЛЬКИ

ВАСИ́ЛЬКИ́, ів, мн. (одн. васи́льо́к, васи́лька́, ч.; збірн. васи́льок, льку, ч.). 1. Кущова трав’яниста рослина з запашними синіми квітками, що в давнину використовувалася при певних народних обрядах; деякі види її вирощуються як ефіроолійні культури. Без васильків і без рути Спочивайте, діти (Шевч., І, 1951, 143); Всюди так хороше, чисто; пахощі од васильків та м’яти окривали всю хату (Мирний, II, 1954, 232); [Дружки (співають):] В долину, ..в долину По червону калину, По хрещатий барвінок, По зелений васильок (Кроп., II, 1958, 64); Васильки (базилік) вирощують для одержання ефірного масла (Колг. Укр., 4, 1957, 42).

2. Квіти цієї рослини. — Я більше люблю польові квіти — волошки, васильки… (Донч., І, 1956, 508);

* У порівн. [Князь:] Ті очі, сині, як васильки.. Се ти, моя єдина, Моя сердешна, незабутня доню (Фр., IX, 1952, 222).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 296.

васи́льки = васи́лечки — кущова трав’яниста рослина базилік із за­пашними синіми квітками, що здавна використовується при пев­них народних обрядах; засушені васильки вішали над вхідними дверима і заквітчували ними ікони як символ святості й чистоти (бо в церквах рослину кладуть під хрест і роблять з неї кропила); у весіль­них піснях та обрядах символізу­ють дівочу ніжність і честь; у ве­сільних піснях ідеться про молодо­го, якого не можна було не полюбити, коли він «у світличку василечком підіходить»; за народ­ною легендою, ця квітка виросла на могилі молодого хлопця на ймення Василь, якого залоскотали русалки; у весільному обряді — ва­сильками заквітчували косу моло­дої, коли вона йшла до церкви, а також дерево-гільце (вільце); згадується рослина і в похоронних го­лосіннях як символ любові до ма­тері; у народнопоетичному мов­ленні часто асоціюються з мо­лодістю, ніжністю, привітністю, чемністю; в Україні рослина куль­тивується як ефіроолійна, цвіте в червні-липні; використовується в народній медицині, а також здавна в народній магії (мили хвору голо­ву, уживали від бешихи, жовтяни­ці, падучої, з васильками робили купіль для дитини, дівчата кидали рослину у воду і вмивалися — на красу). Нехай Марусі вільце в’ють з хрещатого барвінку, з запашного василька, з червоної калини (пісня); Ой на горі василечки сходять, Під горою барвінок послався (пісня).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 65-66.