АНДРІЙ

Андрі́й —

1) Андрі́й Первозва́ний — один із дванадцяти апосто­лів, брат Петра, першим (звідси — Первозваний)покликаний Ісусом Христом у коло учнів; за переказа­ми, в І ст. н. є. проповідував хрис­тиянство в Царгороді балканським і слов’янським народам, дійшов до місць, де в майбутньому виникли Київ і Новгород, благословив ці місця, тому Київська Русь вбачала у ньому покровителя руської дер­жавності; за легендою, нібито при­плив на східнослов’янські землі Дніпром, пристав до Ли́сої гори́ (див.), викопав у лісі криницю і сказав: «Буде колись із неї пити мир хрещений»; у староукраїнському літопису знаходимо такий переказ: «Андрій навчав у Синопі: коли прийшов до Корсуня (Херсонеса Таврійського), поба­чив, що з Корсуня близько до Дніпрового гирла. І пішов у Дніп­рове гирло. Відтіль поплив угору Дніпром та принагідно прийшов і став під горами на його березі. Вставши вранці, сказав до учнів, що були з ним: «Бачите ці гори? На горах цих засяє благодать Божа і буде город великий, і багато тут церков Бог побудує»;

2) Андрі́я (Андре́я) — за церковним календа­рем, день Апостола Андрія Первозваного — свято на честь святого Андрія, що припадає на 30 листо­пада/13 грудня; святого Андрія в народі вважають покровителем дівчат, які в цей день ворожать, га­дають на своє майбутнє, заклина­ють; дляцього здебільшого вико­ристовують спосіб гадання балабушками: одна з дівчат, набравши в рот води, приносить її в хату й виливає в тісто; балабушок роблять за кількістю дівчат і кладуть на ослони парами; коли балабушки розкладені, до хати впускають собаку, який зовсім не їв цього дня; дівчина, чию балабушку соба­ка схопить першим, раніше за всіх вийде заміж; якщо чиюсь бала­бушку не з’їв собака, та не вийде заміж цього року; в «Андріївський вечір» улаштовували «кусання» ка­лити; підвішений пшеничний круг­лий корж, густо помазаний медом, хлопці верхи на коцюбі намагаю­ться ухопити зубами, щоб укусити; при цьому вони приказують: «їду, їду калиту хапати!»; це частіше не вдається, тому «кусання» супрово­джувалося звичайно сміхом, жар­тами; по забаві сідають усі їсти ва­реники, але обережно, бо дівчата в один з них кладуть неїстівну на­чинку, наприклад, вовну; з’їдають і рештки калити; див. ще вечорни́ці, калита́ 1, 2. На Андрія робиться діви­цям надія (приказка); Я, святий Андрію, конопельки сію, дай же, Бо­же, знати, з ким буду весілля грати (приповідка); Андрію, Андрію, конопельки сію, спідницею волочу, за­між вийти хочу (співанка); Святий Андрію, на тебе конопельки сію, дай, Боже, знати, з ким буду весілля грати! (М. Номис);

3) (від грецьк. andrelios — «мужній, хоробрий»; пестливі — Андрі́йко, Андрі́єчко, Андрі́єнько, Андрі́йчик, Андрі́єць, Андрі́йцьо, Андру́сь, Андру́сик, Андру́сенько, Андру́сечко, Андру́шко) — українізоване християнське чоло­віче ім’я; в народній афористиці виступає об’єктом гумору й іронії, — «Андрій за всіх мудрій, продав ха­лупу, сам уліз у дупло», «Куме Андрею, не будьте свинею!», «Засмій­ся, Андрійку, дам тобі копійку», «їж, Андрушку, юшку, бо м’ясо дороге», «З нашого Андрушка ні м’яса, ні юшки», «Обійдеться Ан­друшка без того кожушка»; у народних піснях (ліричних та обря­дових) ім’я в усіх його різновидах оспіване з ніжністю і любов’ю. Ой скажіте, добрі люди, чим Андрій хворіє, На роботі — замерзає, коло миски — пріє (коломийка). У Андрійка кінь вороненький, Перескочив хмиз зелененький. — Ой їдь, Андрієчку, да й не становись (пісня); Зе­леная рутонька жовто зацвіла, Ой десь мого Андрійця довго нема (піс­ня); Як заїде Андрійцьо з боярами, То витовче сад-виноград, гей! (пісня); Ой із гори високої летить біле гуся, Нікого так не люблю, як того Андруся (пісня); Молодий Андрусенько поклін б’є (пісня); Ой мала я хлопця, хлопця Андруха, Андруха (пісня); Андрусик встав і кинувся до дяді, І почоломкався старий Лука (А Малишко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 14-15.