ЯВА

Я́ВА¹, и, ж., театр. Частина акту, дії драматичного твору, в якій склад виконавців лишається незмінним. Багато працював Карпенко-Карий.. над драмою «Наймичка», особливо над заключною явою IV дії, сценою зустрічі Цокуля з адвокатом (Життя Саксаганського, 1957, 94); Є се [«Справа в селі Клекотині») довгий ряд діалогів та сцен без драматичної зав’язки і розв’язки, без поділу на акти і яви (Фр., XVI, 1955, 242); Це — п’ятий акт, остання ява… (Сос., І, 1957, 401).

Я́ВА́², я́ви́, ж. Реальна дійсність; не сон, не мрія, не марення. — Зриваюся, до вікна, дивлюся на сонце — вже геть з полудня.. Чи то сон, чи ява? (Фр., II, 1950, 52); О ніч! О любощі співочі! О чародійні в яві сни На святі першої весни! (Стар., Поет. тв., 1958, 26); І щось бадьоре сниться — А може, то ява,— Немов лице в криниці Чудовно ожива (Рильський, І, 1960, 239); У мрії все рівне: й сьогодні, й минуле, і щастя, і вічність, і мить. Та в яві дитинство пройшло, промайнуло, лиш серце ще й досі болить (Сос., І, 1957, 128).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 620.