ЦІЛОВАНИЙ

ЦІЛО́ВАНИЙ, а, е.

1. Дієпр.пас. мин. ч. до цілува́ти. А ще наша тарілка Не цінована, А ще наша Хведоня Не цілована (Кроп., II, 1958, 66); Він знову нахабно її поцілував, оцю гордовиту і ще ніким не ціловану панну-шляхтянку (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 347); — Барвінку милий! — знов зачую З уст, не цілованих давно, І може, щастя провіщую, І може, справдиться воно (Перв., І, 1958, 256); // ціло́вано, безос. присудк. сл. — Якому Димитрію, котрому хрест ціловано? — гукнуло кілька голосів.— Є чутка, що царевича вбито людьми Шуйського… (Ле, Хмельницький, І, 1957, 84).

2. у знач. прикм. Який цілували. Ти, наче осінь золота, Спокійно йдеш притихлим садом, Й твої ціловані уста Дозрілим пахнуть виноградом (Стельмах, V, 1963, 292); І ярового сонця злиток, І вереснева тишина — Очей цілованих відбиток, Усмішок лагідна луна (Маз., Звенигора, 1959, 163).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 233.