ЦЕРКОВНИК

ЦЕРКО́ВНИК, а, ч. 1. заст. Особа, яка служить у церкві, але не посвячена в духовний сан (читець, дяк і т. ін.). Зимний жах проняв [пройняв] старого церковника, і він ледво [ледве] осмілився поглянути на о. Нестора (Фр., VII, 1951, 61).

2. Представник духівництва, особа, що має духовний сан. Нечуй-Левицький [у повісті «Причепа»] в гумористичному плані знайомить читача з попами під час їхньої чергової пиятики, розкриваючи у цій сцені внутрішній світ обох церковників (Рад. літ-во, I, 1963, 27); // Той, хто відстоює і пропагує релігію, церковну ідеологію. Поезії Руставелі й зараз іще можуть відігравати роль відгостреного леза — проти теперішніх князів, проти церковників-мракобісів, банкірів (Тич., III, 1957, 60); Церковники докладають відчайдушних зусиль, щоб зберегти й зміцнити позиції релігії (Ком. Укр., I, 1968, 29).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 203.

церко́вник —

1) особа, яка служить у церкві, але не посвячена в духовний сан (паламар, дяк і т. ін.);

2) представник духівництва, особа, що має духовний сан, пропагує релігію, духовну ідеологію.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 630.