ПОКУТЬ

ПО́КУТЬ, я, ч. Те саме, що по́куття. Маруся сідає за столом на покуті, коло неї старша дружка (Н.-Лев., II, 1956, 422); В поліській хаті Коласа книжки Лежать на покуті (Рильський, Сад.., 1955, 33).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 57.

Покуть, тя, м. = Покуття. Рудч. Ск. І. 40.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 3. — С. 280.

по́куть = по́куття — в українській селянській хаті (світлиці) — куток, розміщений по діагоналі від печі, та місце для нього; тут зазвичай висів божник з образами (богами) і зі свічками, уздовж стін були ши­рокі лави, між якими стояв стіл (хатній престіл) з хлібом (бодай окрайцем), — «так годиться»; у кутку ставили на Різдво дідуха з кутею і узваром; це було місце збо­ру сім’ї, де вона їла, приймала гос­тей; тут від матері приймати новонародженого, звідси рідня проводжала покійника в останню путь; у давні часи під покутем ховали по­кійників, як і під порогом, тому місце в народі дуже шановане; з дохристиянських часів вірили, що це священний олтар родини, через який здійснюється безпосередній зв’язок з небесним світом; ритуально це найцінніша частина внутрішнього простору хати, своє­рідна орієнтація помешкання, один кінець якого вказував на схід (Божу сторону); на думку Й. Лозинського, шанування покутя є відгомоном ідолопоклоніння, бо колись тут стояв домовий божок з тим самим іменням; по́кутній (по́­куть) — охоронець красного кута, що оберігає його від злих духів (пор. проклін: «Щоб тобі на покутті чорти кубло звили!»), убезпечує від пожежі, відводить грозу; вклоняючись покутеві, віддають честь і господі, бо все, що відбувалося в цій частині помешкання, набувало символічного характеру; покуття зберігали в чистоті, не клали туди зайвих речей, дбали, щоб там був пучечок пахучих трав, зажинковий або обжинковий віночок чи сніп («дідух»), галузочка свяченої верби чи писанка з обереговими симво­лами, — «бо він (тобто домашній бог) те любить»; перед Різдвом тут вили кубельце з сіна для горщика з кутею, — для частування правед­них душ предків; це місце господаря, у весільному обряді — молодих з весільними батьками, а під час дарування — рідних батьків; вели­кий гріх — поставити на покуті ві́ника (див.). Посаджу батька та на покуті (П. Чубинський); Узвар на ба­зар, а кутя на покуття (прислів’я).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 463-464.