ПОКУТА

ПОКУ́ТА, и, ж.

1. Визнання своєї провини, вияв жалю з приводу неї; каяття. Нехай Рустем піде до батька, впаде йому в ноги і скаже: мій гріх, моя покута (Коцюб., II, 1955, 157); Вона прийме його і його покуту, але .. одна вона буде знати, що се їй коштує… (Хотк., І, 1966, 47); Бідне щастя наймички ["Наймичка" Т. Г. Шевченка], і навіть її моління безсилі перед грішми, які значать більше в храмі божому, ніж її щира покута і любов змученого серця (Рад. Укр., 6.II 1964, 3).

2. Покарання за вчинений злочин, провину, поганий учинок і т. ін. [Писар:] Тепер он яка тобі покута: візьмеш оцю бумагу і підеш з нею до всіх учителів (К.-Карий, І, 1960, 68); * У порівн. Тліє цигарка в Іоганнових губах, — то спалахує вогником, то знову померкає, як і життя його — черстве, непоказне, немов якась страшна покута (Кол., На фронті.., 1959, 193).

3. дорев. Церковне покарання за злочини або гріхи. Коли би її взяли в Київ та посадили на покуту в монастир, та ще саме в жнива! (Н.-Лев., II, 1956, 18); Свята церква поклала на діда покуту: він якийсь час мусив кожного, навіть найменшого, свята ходити на всі богослужби (Стельмах, Гуси-лебеді.., 1964, 24).

Накла́сти (наки́нути, покла́сти і т. ін.) поку́ту на кого, кому і без додатка — покарати кого-небудь якимсь способом за вчинений злочин, провину і т. ін. — Хай панотець накладе на них [підмайстрів] сувору покуту, — задоволено потирав руки іконописний дідок (Тулуб, Людолови, І, 1957, 234); Так отець Микита казав.., а не послухати його,.. заставить себе у решеті возити, та й покуту накине, що й наш живий отець Павло не відчита… (Кв.-Осн., II, 1956, 110); — Ну що, Степане, якби тебе оце почув отець Пимен? От би покуту наклав! (Дн. Чайка, Тв., 1960, 35); Нести́ поку́ту: а) відбувати покарання за вчинений злочин, провину і т. ін. — Покуту несу. Важку покуту, чоловіче добрий.. І куди мої очі дивилися на той час, що не бачили, куди рука лізе, а нога ступає! (Тют., Вир, 1964, 111); б) бути змушеним терпіти, зносити щось важке, неприємне. Зайшов на чужину в лихую годиноньку! Тяжкую несу покуту, З хлібом їм щодня отруту (Метл. і Кост., Тв., 1906, 59).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 56.

Покута, ти, ж.

1) Покаяніе. Де гріх, там і покута. Ном. № 124.

2) Епитимія. Ти на мене накинеш покуту? — Які ж твої гріхи? ЗОЮР. І. 130.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 3. — С. 280.