МОЛОДЧИК

МОЛО́ДЧИК, а, ч.

1. Зменш.-пестл. до молоде́ць 1. — Молодчика б сюди молодого… (Мирний, III, 1954, 300); — Я б вас просив, моя панно, щоб ви мене розуму навчили. — А нащо тобі, мій молодчику, розум? (Л. Укр., III, 1952, 482); *0бразно. — Ой, послухай, голубонько, не журись. Ти на мене, молодчика, подивись! Чи є в світі де такії молодці. Як ми, славні та веселі горобці? (Гл., Вибр., 1959, 106).

2. розм. Людина, моральне обличчя якої заслуговує осуду. Вона не вийшла, сказала — недужа. Колісник радів. Видно, молодчики далися узнаки, думав він (Мирний, III, 1954, 295); // перев. мн. Чий-небудь поплічник, виконавець чиєїсь волі. В Іспанії воювали проти іспанського народу іспанські, італійські та німецькі молодчики, але то воював фашизм (Смолич, Розм. з чит., 1953, 65); Не ті вже гітлерівські молодчики, що були торік (Довж., III, 1960, 47).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 789.

Моло́дчик, ка, м. Ум. отъ молодець. Ой добрий молодчик по уличках сам блукає, ой він собі радість-дівку викликає. Чуб. V. 131.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 442.