ГОРЮВАТИ

ГОРЮВА́ТИ, ю́ю, ю́єш, недок. Зазнавати почуття журби, суму; сумувати, печалитися. Одного вечора .. удова Кармелиха прилягла у своїй хатці й лежачи думала та горювала, що то за біда така з її Івасем (Вовчок, І, 1955, 348); А в Путивлі кряче віща птиця. І горює-квилить Ярославна На світанні рано, як зигзиця (Мал., 1,1956,180); // за ким, по кому. Сумувати, тужити через відсутність кого-небудь, втрату когось. Горювала дуже за хлопчиком і Гандзя (Крот., Сини.., 1948, 26); Навіки поснули герої-солдати, і, ніби за сином одним, Іванова мати і Янова мати горюють за тим і за тим (Уп., Вірші.., 1957, 95); // Жити в горі; бідувати. Я ж думала, моя мамцю, панувати, А тепера довелося горювати (Нар. лірика, 1956, 275); — І дивні ті люди: бідує, горює, гине з голоду, а нічого не радить собі, не запобігає лихові (Коцюб., І, 1955, 110).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 139.

Горюва́ти, рю́ю, єш, гл. Горевать, печалиться, бѣдствовать. Горювала я з тобою і без тебе буду. Мет. 103. Та мені докучило в світі горюючи. Н. п. Употребляется возвратная форма безлично: горю́ється. Черниг. Не так живеться, як горюється. Мет. 246.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 316.