ВИТУРЮВАТИ

ВИТУ́РЮВАТИ, юю, юєш і ВИТУРЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ВИ́ТУРИТИ, рю, риш, док., перех., розм. Спроваджувати кого-небудь, звільнятися від чиєїсь присутності. — Ого, — мовила сама собі Оксана Сергіївна, — доведеться витурювати непроханих пожильців! (Ю. Янов., II, 1954, 68); Почали вдвох радитися, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було! (Укр.. казки, 1951, 333); Усе думав [Корній] про те, як би йому відсіля, з хутора, Демка витурити (Гр., І, 1963, 408); // Грубо виганяти, проганяти кого-небудь. Він з тріском розчинив протрухлі двері і, покриваючись шашільним пилком, витурив Матвія (Стельмах, І, 1962, 86).

◊ Ви́турити в три ши́ї (втришия́, в ши́ю) кого — дуже грубо прогнати. — Сергій насміявся з тебе?.. То зараз же, при тобі, в три шиї витурю, в безвість нажену його, псяюху такого! (Стельмах, Хліб.., 1959, 121); — Якщо ви.. не вийдете з кабінету, я подзвоню зараз Радивонові, і він вас витурить у шию (Тют., Вир, 1964, 147).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 521.