ВЕЛІТИ

ВЕЛІ́ТИ, лю́, ли́ш, недок. і док. 1. Давати розпорядження, наказувати. Вели сестрі моїй Фамарі, Щоб коржика мені спекла (Шевч., II, 1953, 72); Большакову й другому санітару він діставав.. гвинтівки з багнетами і велів тримати напоготові (Ю. Янов., І, 1958, 121); // Прохати, доручати зробити що-небудь. — Веліли кланятися вам хазяйка і прохали у куми (Мирний, IV, 1955, 57); // із запереч. не. Забороняти, не дозволяти. — Батько не велить дружитися.., — крутив парубок, дивлячись кудись убік (Коцюб., І, 1955, 248); З ним нам не веліли товаришувати, бо він був злодійкуватий дуже й брехливий (Вас., II, 1959, 467).

2. перен. Вимагати, вважаючи правильним. [Кугут:] Ти ж, Семене, зостанешся надворі, а ми підемо в хату, бо так закон велить (Кроп., І, 1958, 91); І все було, як добрий тон велить (Рильський, І, 1956, 157).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 323.

Веліти, лю, лиш, гл. Велѣть, приказывать, приказать. Ой чому не прийшов, чому не приїхав, як я тобі, серденько, веліла? Мет. 31. Не веліти. Не позволить, не велѣть, запретить. Мені мати не велить з тобою, серце, говорить. Мет. 54. Не велять ходити, дівчини любити. Мет. 92. Я не велю милому журитися. Мет. 99.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 132.