ШУЛІКА

ШУЛІ́КА, и, ч. Великий хижий птах родини яструбиних з довгими крилами і загнутим дзьобом; коршак. Мов курята, сполохані шулікою, люди подались до церкви (Фр., II, 1950, 364); У сонячній, холодній імлі степового ранку ширяє над землею шуліка (Чаб., Балкан. весна, 1960, 479); Раптом налетів шуліка, шугнув до дерева, і синичка жалібно забилася в кігтях хижака (Коп., Як вони.., 1961, 115); *У порівн. Ясь ще довго грав, а потім подивився і не пізнав хлопця — ніс у нього був гачкуватий, як у шуліки (Ів., Вел. очі, 1956, 42); // перен., розм. Жорстока, злобна людина. — Ну та й змостив же собі гніздо Яремка отам на горі!.. Трудно буде козакам викишкати отого шуліку з гнізда,— загомонів стиха Вовгура-Лисенко (Н.-Лев., VII, 1966, 131); То весна, то зима настава; Кожний стук той в безмірних світах одкрива Людям,— зграї шулік і голубок,— без впину То колиску одним, то другим домовину… (Л. Укр., IV, 1954, 262); Ні шуліки, ні грабіжки злі, Верховино, не страшні тобі, ковалі великої землі на посту у дружбі, не злобі (Рудь, Дон. зорі, 1958, 120); // перен., розм. Ворожий літак. Міст запнула чорна завіса диму й куряви, а знахабнілі шуліки все шугали й шугали над землею, ревучи й розтинаючи свистом моторів повітря (Збан., Таємниця.., 1971, 23); Кожному було ясно, що вони летять на нас — ці німецькі шуліки (Ткач, Моряки, 1948, 32).

◊ Шулі́кою (як шулі́ка, мов шулі́ка) наліта́ти (налеті-ти, кида-тися, ки́нутися і т. ін.) на кого — раптово, хижо накидатися, нападати на кого-небудь. Роман, почувши крик, прибіг до стайні і шулікою кинувся на Загубу (Мам., Тв., 1962, 507); Кепські, чує шпак, діла Та з шпаківні — як стріла. Окрутнувсь — та на кота, мов шуліка, наліта (Біл., Пташ. голоси, 1956,8).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 560.

Шуліка, ки, м. Коршунъ. Ном. № 13386.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 517.