ХИТАТИ

ХИТА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ХИТНУ́ТИ, ну́, не́ш, док.

1. перех. і без додатка. Надавати чому-небудь коливального руху з боку на бік, вперед і назад, згори вниз; колихати, гойдати. Віє вітер, повіває, Кораблі хитає (Рудан., Тв., 1959, 100); В очах Перед нею хатина похилая стала. Ні огню в їй, ні світла. І буря хитала Двері (Л. Укр., IV, 1954, 264); Дерева в саду хитає вітер (Сос., II, 1958, 7); Хвиля хитає комиші, вішає на кореневища верболозів лиштви білої піни (Тют., Вир, 1964, 126); Марія, перед тим як стрибнути в човник, хитнула утлу посудинку носком черевика (Смолич, Ми разом.., 1950, 19); // безос. Хитало досить нашого човна, але ми всі того не боялись і ніхто не був хворий (Л. Укр., V, 1956, 402); Пароплав раптом так хитнуло, що графин не встояв на столику і брязнув на підлогу (Донч., III, 1956, 215); // Ритмічно погойдувати кого-, що-небудь. Аж ось почали у город четвернею ридвани в’їжджати; ..неугавно клекотіли насади, злегка хитаючи ридвани, наче тую колиску (Мирний, III, 1954, 256); Крок Орла мене хитає в кавалерійському сідлі так ніжно й лагідно (Сос., II, 1958, 407); // безос. Вам здається, що ви їдете, що вас хитає (Мирний, IV, 1955, 323); // Колихати, гойдати кого-небудь, заспокоюючи, присипляючи. Круг себе сумно озирнулась [Марія], На руки козеня взяла І веселенькая пішла На хутір бондарів убогий. А йдучи, козеня, небога, Ніби дитину, на руках Хитала, бавила, гойдала (Шевч., II, 1963, 357); Тільки мені наче сниться, що хитав мене хтось у колисці і співав надо мною тихесенько (Вовчок, І, 1955, 3); Пришле, було, [батько] сусідку, щоб я несла онучка. Так було втішається! Було хитаючи аж засапається (Барв., Опов.., 1902, 284); Семенко хитав дитину, але співати не вмів (Стеф., І, 1949, 144).

2. неперех., чим. Коливати, здійснювати коливальні рухи чим-небудь. Кіт неохоче підводить сонну голову і ліниво хитає куценьким хвостом (Рибак, Що сталося.., 1947, 95); *Образно. Крикнула беззвучно навздогін [вітрові] покинена смерічка, хитнула верхів’ям, простягає віття, вернути хоче (Хотк., II, 1966, 307); Гіллям хитнув дубовий гай (Рильський, Поеми, 1957, 23); // Примушувати що-небудь коливатися. — Ой у полі билина, вітер нею хитає (Чуб., V, 1874, 74).

&́9671; Хита́ти (хитну́ти) голово́ю (го́ловами): а) рухом голови виражати яке-небудь ставлення до слів чи поведінки кого-небудь (заперечення, схвалення, осуд тощо). Маруся лиш хитала заперечливо головою (Хотк., II, 1966, 170); Жінки божкали, хитали головами журно й тішили стару Карпенчиху, Чумачиху та Півнівських жінок (Головко, II, 1957, 158); Петросов співчутливо хитає головою (Донч., II, 1956, 78); [Xведір:] Іван! Душа міру знає? (Дивиться на Івана. Той хитнув головою) (Мирний, V, 1955, 227); — Тимофій — правдивий чоловік! — залунало навколо, і навіть Марійка Бондар, яка на мить виглянула з коридора, схвально хитнула головою (Стельмах, II, 1962, 21); б) (тільки док.) рухом, кивком голови привітатися з ким-небудь. На Саїдів поклін хитнула [дочка Синявіна] головою (Ле, Міжгір’я, 1953, 61); Він привітно хитнув головою, вітаючись з придворними (Кочура, Зол. грамота, 1960, 171); в) (перев. док., на що і без додатка) рухом голови подати якийсь знак кому-небудь або вказати на кого-, що-небудь. — Так оце той посланець! — сказав він, хитнувши головою на Христю (Мирний, III, 1954, 180); — Знаєш тата? Де він? — Усміхнулась. Руки гостинцями зайняті, головою хитнула на стіну, на фотографію (Головко, II, 1957, 499); Левко хитнув батькові головою і першим повільно підійшов до жердки за свиткою, думаючи, як то йому доведеться говорити з Стадницьким (Стельмах, І, 1962, 97); г) (на кого) вказуючи на кого-небудь, засуджувати його поведінку, вчинки. Люди вже стали хитати на його головою… (Вовчок, І, 1955, 220); До того і дехто з знайомих хитає на мене головою,— чому нічого не подаю до «Київської Старини»? (Мирний, V, 1955, 405).

3. перех. Рухаючи що-небудь, робити його нестійким, хистким; розхитувати. Лаврін скочив у сіни і почав хитать драбину (Н.-Лев., II, 1956, 360); На ній [продухвині] стоїть бовдур дерев’яний. Попробував його хитнути — де там! (Хотк., І, 1966, 117); // Змушувати труситись, двигтіти що-небудь. До Хортиці води кипіли, І скелі хитали вони, Каміння несли, мов пір’їну, Гривасті, страшні буруни (Нагн., Пісня.., 1949, 119); Й хлопці веселі, завзяті Землю хитнуть гопаком (Гірник, Друзі.., 1953, 30); // безос. Рвонуло за бугром, хитнуло землю, обдало теплом… (Гонч., Вибр., 1959, 198); // Різко коливати повітря (про сильний шум чи удар). Коли сонце стало високо, вдарив із дзвіниці дзвін; хитнув повітря і ножем пройшов в серце (Коцюб., II, 1955, 178); // безос. Розітнувся десь вибух страшний… І хитнуло повітря… Летить грузовик… (Сос., II, 1958, 305); // Позбавляти кого-небудь рівноваги, кидати з боку на бік (про втому, хворобу тощо). Гірка образа давила її за душу, кусала за серце, кров била в голову, їй здавалося, що земля крутилася під нею і її хитала (Мирний, IV, 1955, 125); Трясила втома вже хитає, не може підвести й руки… На зброї сонце дико грає, і дико цокають клинки… (Сос., І, 1957, 365).

4. тільки недок., перех., перен. Робити що-небудь неміцним; підривати, розхитувати. Почав Гурамішвілі, ставши серед хати, да словами ж Руставелі світ старий хитати (Тич., І, 1957, 212); Хто може скласти ціну маленькій листівці, яка хитає царський трон? (Стельмах, I, 1962, 618).

&́9671; Хита́ти репута́цію — підривати чийсь авторитет. Треба, щоб це було недозволенною річчю — хитати репутації тих, чиєю творчістю ми хочемо збагатити нашу духовну скарбницю (Кундзич, Діези.., 1956, 46).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 62.

Хитати, таю, єш, гл. Шатать, качать. Ой у полю билина, вітер нею хитає. Чуб. V. 74. Сиділа на лаві, хитаючи в обіймах недужу свою дитинку. МВ. ІІ. 178. Хитати головою. Ой тихо, тихо Дунай воду хитає. Грин. ІІІ. 494.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 398.